Голубий пакет - Георгій Михайлович Брянцев
Руїни будинку — сплетення покрученого вибуховою хвилею перекриття, купи спаяної цементом цегли й уламки заліза — давно вже поросли бур'яном. Серед них дуже вдало ховався майже непомітний, схожий на щілину пролом під поваленою сходовою кліткою, що вів до підвального приміщення.
Цей хід, споруджений Чорноп'ятовим з допомогою друзів, часто виручав підпільників.
Шурхіт не припинявся. Хтось шарив у темряві, пробираючись навпомацки через покручені велосипедні рами, понівечені колісні обіддя, старі обпалені духовки, через всілякий мотлох і брухт, яким було захаращено сусіднє приміщення.
Та ось настала тиша, і через галька секунд почувся умовний стук.
Чорноп'ятов витяг з кишені масивний мідний ключ з узорчатою борідкою, зсунув добре припасовану до дверей планочку, вставив ключ у замковий отвір і повернув його раз, другий, третій. Двері безшумно відчинились.
— Заходь, Митрофане Федоровичу! — кинув Чорноп'ятов у темряву.
Низько пригнувшись, мало не торкаючись руками підлоги, до майстерні вліз Калюжний. Він випростався в кутку біля верстака і помацав голову.
— Щастить тобі, старий! — посміхнувся Чорноп'ятов.
— Не кажи… — відгукнувся Калюжний… — Знову надав мені дідько стукнутись головою об цю перекладину!
Калюжний був старший за Чорноп'ятова років на п'ять. В організації він став правою рукою Чорноп'ятова і його першим порадником. У роки громадянської війни Митрофан Федорович партизанив на Уралі, а в Горєлові оселився з двадцять третього року. Жив він з дружиною, трьома доньками та сином-підлітком.
Калюжний відзначався сердитою, крутою вдачею, любив, щоб його розуміли з півслова. Він керував найбільшою групою підпільників і, як здавалось йому, тримав хлопців у шорах.
Хворіючи на різні недуги, звичайні для людини його віку, Калюжний, проте, був, як ніхто інший, витривалий. У ходьбі, наприклад, з ним важко було змагатися. Він був вузький у плечах, невисокий, своє негусте сивувате волосся незмінно розчісував на акуратний проділ. Калюжний не вважав себе старим і сердився, коли Чорноп'ятов називав його «старим». Але Чорноп'ятов підмітив цю слабкість і частенько глузував над другом.
Зараз Калюжний стояв біля верстака і, нахмурившись, поводив навкруги суворими очима.
— Сідай, старий, — запросив його Чорноп'ятов.
Очі Калюжного сердито блиснули. Сідаючи, він незадоволено буркнув:
— Далось тобі «старий». — І тут же запитав: — Розібрався в паперах? € що-небудь путяще?
— Хе-хе!.. — посміхнувся Чорноп'ятов і весело глянув на Калюжного, — Ну, гаразд… Забираю слова назад.
— Ти скажи, як пакет? — нетерпляче повторив Калюжний.
— Спритний ти чоловік. І до чого ж спритний!.. Зразу ж тобі й давай, хоч умри. У пакеті, брат, виявились такі папери, що в мене трохи ум за розум не зайшов…
Калюжний недовірливо глянув на друга.
— Ні, справді! — підтвердив Чорноп'ятов. — Я читав і очам не вірив. А руки тряслись, ніби курей крав. Ох і шмат ми відхопили!
— Що ж там? — аж тремтів од нетерплячки Калюжний.
— Зараз побачиш… — Чорноп'ятов поліз під перепік, підсунув різне залізяччя, вийняв із стіни цеглину і всунув руку в отвір. Звідти він витяг чималу купу паперів.
Умостившись на старому місці, він з властивою йому повільністю розклав папери на колінах, розгладив їх і став перегортати.
— Я розібрався тільки в назвах документів, але й цього досить. Глянь!
Калюжний схопив папери, почав їх листати.
— Нічого не розумію… Тарабарщина!
— А ти читай заголовки, — порадив йому Чорноп'ятов. — Під кожним з них я написав по-російськи.
Квапливо забігали пальці Калюжного. Він перегортав сторінку за сторінкою, вдивлявся в написи олівцем, зроблені рукою Чорноп'ятова, пошепки приказуючи:
— Хай йому чорт!.. Оце так!
— Сто сімнадцять сторінок! — зауважив Чорноп'ятов.
— Жах!.. — вигукнув Калюжний. — Просто жах! — Він замислився: — Що ж нам робити? Якщо передавати все це шифром по радіо, то мине півроку…
— Перш ніж передавати, треба їх грамотно перекласти, а це теж час.
— І немалий, — додав Калюжний.
— Авжеж… А справа термінова, — похитав головою Чорноп'ятов, — і перевантажувати рацію не можна. Завалимо її, завалимо і Костя. Запеленгують нас гестапівці враз. Зараз Кость передає чотири-п'ять хвилин двічі на тиждень, а коли взятися за це… — Він потряс ворохом паперів перед носом Калюжного і свиснув. Калюжний зітхнув:
— Я кажу, що півроку мине.
— Ну, щодо півроку ти трохи переборщив, — поправив його Чорноп'ятов. — Я прикинув. Виходить два місяці, якщо передавати щоденно і по півгодини. Он воно яка штука!
— Нехай два місяці, — згодився Калюжний. — Але ж кому тоді будуть потрібні ці документи?
— Хе-хе!.. Хлопцям якраз на самокрутки підуть… — зауважив Чорноп'ятов. — Оце так вскочили в халепу… Купила баба порося!..
Калюжний задумався, стиснувши свої тонкі губи.
Чорноп'ятов дивився на нього, приховуючи посмішку в сивих вусах. Він розумів, що хоч Калюжний і швидко вирішував справи, хоч і мав неабиякий досвід підпільної роботи, але відразу нічого він не запропонує.
Обличчя Калюжного виказувало його розгубленість.
— От заковика, — признався він у своїй безпорадності. — Нічого й не придумаєш…
— А я ось придумав, — промовив Чорноп'ятов і весело підморгнув товаришеві.
Той насупив брови.
— Еге, придумав, — повторив Чорноп'ятов. Скинувши з ноги черевика, він витяг з-під устілки складений квадратиком аркуш паперу, розгорнув його і подав Калюжному. — Читай! По-моєму, це єдиний вихід.
Калюжний взяв аркуша, списаного дрібненьким, але чітким почерком, і заходився читати.
— Молодець ти, Григорію Опанасовичу! Їй-бо, молодець! А мені й на думку це не спало.
— Хе-хе!.. А мені спало якраз перед твоїм приходом, — признався Чорноп'ятов. — Згоджуєшся?
— Цілком! Тільки ось що… — Він приклав пальця до лоба і заплющив очі, намагаючись щось пригадати. — Ми які явки їм повідомили?
— Нові. Одну на Готовцева, другу — про всякий випадок — на мене. Це було на початку травня, коли вони збирались прислати людину по гроші…
— А-а… — згадав Калюжний. — По ті німецькі фальшивки?
— От-от…
— Тоді все гаразд, — заявив Калюжний і сховав аркуш за околиш кепки. — Завтра о дванадцятій ночі депеша піде.
8
А в цей час до міста під'їжджав легковий автомобіль, у якому сиділи комендант міста і начальник гестапо. Машину супроводжували чотири мотоциклісти.
Коли машина минула міст через річку, начальник гестапо сказав:
— Як бачите, ніяких слідів у нашій зоні нема.
Комендант зітхнув і промовчав.
Поїздка нічого не дала. З'ясувалося, що селом Лопухово лише за один ранок у напрямку до міста пройшло десятків зо три машин. Кілька з них зупинялися в селі.
На всі запитання селяни відповідали неохоче і вже, звичайно, нічого не могли сказати про якусь особливу машину.
— А чи не здається вам, — знову заговорив начальник гестапо, — що вона ще не вийшла з кінцевого пункту?
Комендант пирхнув:
— Я ж маю телеграму. Ото ж бо