Команда "Синьої чайки" - Тоне Селішкар
Раптом з-за рогу вийшла заплакана Мілева.
— А чого ти плакала? — спитав у дівчинки Іво, побачивши, що в неї червоні очі.
— Я не плакала! — відказала йому Мілева, похиливши голову. — Давай допоможу тобі.
Вона теж зайшла у воду й схопилася за борт човна.
— Спробуємо вдвох!
Вони вперлися плечима в корму, але «Чайка» — ані руш.
— Ні, вдвох ми теж не подужаємо, — сумно мовив Іво й стомлено присів на камінь, що стирчав з води. Мілева сіла поруч. Якийсь час вони мовчали. Потім дівчинка несподівано підвелася, побродила туди й сюди по воді й замислено промовила, втупивши очі в морську просторінь:
— А ти тепер доросла людина — в тебе є власний човен!
Іво усміхнувся, йому приємно було почути це. Прикро тільки, що він не може зрушити з місця баркас і показати дівчиську, який він дужий.
— Тепер ти підеш у море й станеш піратом, — вела далі Мілева. — І плаватимеш навколо світу. Побачиш там заморську царівну, а нас усіх позабуваєш.
— А вона гарна, та царівна? — сміючись, запитав Іво й підвів голову.
— Хто її знає… Але ж вона таки царівна! А я тільки бідне, нерозумне дівча.
Іво поглянув на те нерозумне дівча, й відчув, як йому потепліло на серці від тих слів. Івові й самому схотілося сказати Мілеві щось приємне, й він мовив весело:
— Коли я стану славнозвісним піратом, у мене буде великий трищогловий корабель! І я привезу тобі скриню цехінів.[2]
Мілева знову задивилася в морську далечінь, їй здається, ніби вона бачить, як до острова гордо підпливає трищогловий корабель. На самому вершечку щогли майорить прапор морських розбійників — чорний, з черепом і кістками посередині… Криваво-червоні вітрила ясніють у променях сонця; ось гримнули гармати, хмари білого диму огорнули корабель… Іво у розкішних шатах сідає в човна, спущеного на воду. А з-поза острова тим часом виринає фрегат! Пірат не постеріг його. Військовий корабель підпливає щораз ближче, вже гуркотять гармати, ляскають рушничні постріли, виблискують шаблі. А потому?.. Усе змовкло. Піратський корабель розбито й спалено, а на реї гойдається його капітан.
Мілева, охоплена жахом, заплющила очі й сказала:
— Ні, ти не будеш піратом!
Іво також поринув у думки. Але не про піратів, — він і раніше не йняв віри усім тим піратським побрехенькам, що їх оповідають подеколи й старі люди. Інше не йшло йому з голови — «Синя чайка». Ох, і клопіт із нею!
Нараз Івові сяйнуло: хлопці із селища! Дітлахів у селі чимало, а от Івових ровесників лише п'ятеро. От якби то вони були зараз отут! За іграшки витягли б човна на берег!
— Ну, то що ж ти робитимеш? — заклопотано питається в нього Мілева.
Іво тяжко зітхає, зажурено розглядається навкруги, бо й справді не знає, що діяти. Сам він тут нічого не зробить! Самотужки він навіть вітрило не зможе напнути. Як же йому видобутися з цієї скрути?
І раптом Мілева рішуче проказала:
— Піду покличу хлопців!
— Кого? — стрепенувся Іво.
— Петера, Юре, Міхаела, Пера й Франя!
Іво замислився: Петер, Юре, Міхаел, Перо, Франьо… Чудовий екіпаж!
Тим часом чутка про «Синю чайку» пішла по селищу, й хлопчакам стало заздрісно, що їхній одноліток має власний човен, як справжній дорослий мужчина. Вони крадькома розглядали вітрильник, але близько ніхто з них до нього не підходив, щоб, бува, Іво не подумав, ніби їх цікавить ця морська калоша.
— Слово честі, — мовив Міхаел, повернувшися з оглядин, — не хотів би я опинитися в ній!
— Таке вигадали, «Синя чайка»… Хіба хто коли бачив синю чайку? — і собі впав у розмову Перо. — Та коли б ми оце гуртом сіли в неї, вона, мабуть, розпалася б.
— А я ні за які гроші не згодився б поплисти на ній! — завважив Юре.
Настрій їм було геть зіпсовано, тож вони цілий той день трималися купи й лихословили з Іва.
— Він, либонь, тепер уявляє себе адміралом, — буркнув Франьо.
— Бач, навіть поглянути в наш бік не хоче! — додав Петер. — Ну, стривай, колись ми тобі ще задамо чосу!
Хлопчаки саме вмостилися вгорі, на голому прискалку, коли це раптом, не знати звідки, перед ними з'явилася Мілева. Хлопці примовкли, їм стало соромно, що говорили так погано про свого товариша. Мілеву вони поважали, бо з усіх дівчат у селищі вона була найметкіша, добре навчалася в школі, але кирпу ніколи не гнула.
— А в Іва є човен! — сказала Мілева. — Ходіть подивитися!
— Нехай він сам на нього дивиться! — пробурмотів Перо.
Мілеву це трохи збентежило, але вона сіла поруч з хлопчаками й проказала замислено:
— Він хоче витягти його на берег, але сам не подужає.
— Ще б пак! — засміявся Франьо. — А нехай поплює собі в долоні!
— От якби ви пішли йому допомогти… — вела своєї Мілева. — Адже ви його товариші.
Хлопці вдають, ніби їх надто зацікавив вигляд навколишніх скель, але від Мілевиних слів їм стає ніяково.
— А пам'ятаєш, Перо, як Іво витягнув тебе з моря? Ти був би потонув, коли б він не стрибнув за тобою… А ти хіба забув, Юре, як було, коли тебе вкусила гадюка?.. Пам'ятаєш, отам на стежині, як ми йшли із школи? Всі тоді кинулися врозтіч, лементуючи
