Команда "Синьої чайки" - Тоне Селішкар

А вітер гупав і гупав поламаною віконницею в стіну…

розповідає про поневіряння вигнанця в широкім світі та про його смерть

Сонце зійшло над морем і почервонило гострі гребені бескеття на островах. Із затоки поволі випливали баркаси. Неподалік суходолу креслив великі кола розвідувальний рибальський човен, наглядаючи велику рибу. Угорі, на винограднику, жінки співали сумної пісні. Кигучі чайки шугали понад водою, сідали на морську гладінь, знову ширяли вгору й кружляли навколо корабликів, що поважно плинули проти сонця, немов біла лебедина зграя.

Іво підхопився, коли ще й не розвіялися ранкові сутінки. Розпаливши вогонь під казанком, він крадькома прошмигнув до Юстової хати. Старого хлопчик знайшов у кошарі. Юст саме борюкався з великою, гарною вівцею, що поривалася втекти через загородку. Улучивши мить, старий Юст приловчився й поставив дійницю з молоком на полицю.

— Поможи-но мені, Іво, приборкати цю чортицю! — гукнув старий хлопцеві.

Але Іво, приклавши пальця до вуст, підійшов до старого впритул і таємниче прошепотів:

— Батько повернувся!

Юст зупинився, недовірливо поглянув на хлопця, змахнув рукою — ет, мовляв, дурниці — й знову заходився біля вівці.

— То підіть самі погляньте! — благав його Іво. — І молока візьміть із собою!

Лише на превелику силу Юст укоськав огурну тварину, а тоді ще раз недовірливо подивився на хлопця, подав йому дійницю з молоком і побрався слідом за ним.

«Біс його зна, що воно там таке?» — міркував старий ідучи, і перед очима в нього знову постали події, що відбулися на пристані багато років тому. Але ж відтоді ні слуху, ні прослуху не було по Бразільцеві! Пропав, наче земля його проковтнула. Мешканці острова викреслили Бразільця з ліку живих, і тільки прикрий, лихий спомин лишився по ньому.

Іво заніс дійницю в сіни, перелив молоко в казанок над вогнищем і таємниче шепнув Юстові:

— То зайдіть у світлицю й погляньте!

Юст відчинив трухляві двері й нечутно підійшов до ліжка. Крізь прочинене віконечко до хати линуло сонячне світло.

На постелі горілиць лежав чоловік, його погляд звернувся до гостя. Юст зупинивсь і втупив очі в кощаве, давно неголене обличчя. Невже цей старий і є колишній красень Бразілець?

Так, це він! Юст упізнав його по очах, по сумній, замисленій усмішці. Сіромаха простягнув Юстові руку й простогнав:

— Юсте, друже, дозвольте мені померти вдома!..

В очах йому забриніли сльози. Юстові нараз спало на думку, що ця безталанна людина смертельно хвора й що спокій та покора, написані на виду в Бразільця, то знак близької смерті. Юст обіруч ухопив виснажену руку блукача, присів на руб ліжка й, схилившись, мовив лагідно:

— Друже, що було, те за водою пішло. Спочивай собі спокійно!

Тим часом Іво вніс коновку гарячого молока. Хлопця не можна було впізнати — він аж світився щастям. Але серце Івові защеміло, коли, піднісши батькові до вуст коновку, він поглянув на змарніле, пооране зморшками обличчя.

— Татусю, тепер ми завжди будемо вкупі! — гаряче проказав хлопець. — Ми з дідом Юстом вилікуємо тебе, й ти знову будеш міцний та дужий. Ми полагодимо нашу хату, а тоді ходитимемо рибалчити в море, далеко-далеко!

Батько вдячно подивився на свого сина, але уста йому скривив гіркий усміх. На мить погляд його майнув кудись далеко-далеко, а тоді, над силу звівшись на лікоть, бідолаха натужно повів:

— Почуття провини гнало мене по білому світові, підточувало мені серце, ятрило моє сумління, гризло мій мозок… Так, Юсте, я жорстоко карався за те лихо, якого завдав вам. Але найнестерпнішою була свідомість того, що я ніколи не зможу повернути вам мого безчесного боргу. Я гарував на цементному заводі, та заробіток був жалюгідний, і я не міг з нього зібрати грошей, щоб повернути вашу кривавицю. Я ніде не знаходив собі спокою, в пошуках заробітку блукав по всій нашій країні, аж поки знову опинився біля моря. Придбав я собі суденце, оте, що стоїть зараз унизу, зборознив на ньому всі затоки, шукаючи загубленого щастя та спокою… Але не знайшов ані того, ані того. Недуга підкосила мене. Дізнавшись од якогось моряка, що дружина моя померла й хлопчик лишився сам, я придушив у собі гордість, яка не дозволяла мені повернутися на острів і просити зглянутись на мене. Мною заволоділо одне-єдине непереборне жадання — пригорнути перед смертю мого хлопчика й зробити для нього все, на що тільки в мене стане сили. Я налаштував свій баркас і рушив у путь. Цілий місяць блукав я поміж островів, сили зрадили мене, дедалі змагала слабість, по кілька днів доводилося відпочивати десь у затишку, й смерть, здавалося, була вже така близька, що я впадав у розпуку.

Він знову ліг. Лице йому пашіло жаром. Юст бачив: бідоласі вже не довго жити.

Іво, залившися слізьми, клякнув біля ліжка, вхопив батькову руку й, схлипуючи, благав:

— Не кажи про смерть, татусю! Ти залишишся зі мною, я доглядатиму тебе, ти одужаєш, і ми вдвох ходитимемо в море. Тепер, коли ти повернувся…

Батько лежав, утупивши очі в стелю, сльози одна по одній збігали йому на бороду. Він погладив сина по голові й глухо мовив:

— Не побивайся, Іво! На серці мені легко. Я побачив тебе, попрощався з тою, що спочиває під розквітлим мигдалем… А ти молодий і дужий. Ти міцний, як скеля, й життя тебе не здолає! Жаль мені знову залишати тебе самого… Та я щасливий, що побачив тебе, бо…

Він замовк, склепив очі й, здавалося, вже ніколи не розплющить їх. Юст схилився над слабим, провів рукою по його смаглім чолі й тихо запитав:

— Бо?.. Ну, друже, що ти хотів сказати?

Хворий знову розплющив очі, голос його був слабкий, але говорив він чітко