Команда "Синьої чайки" - Тоне Селішкар

Похмуро дивився підрядчик на ту сіру брилу, що загрожувала смертю.

— Треба висадити її в повітря, — вирішив він. — Інакше ми не зможемо працювати. Гей, хлопці, хто зголоситься?

Усі лячно позирали на страхітливу скелю, яка щомиті могла впасти людям на голову.

Підрядчик дістав із гаманця сто динарів і, змахнувши папірцем у повітрі, вигукнув:

— Це нагорода тому, хто висадить у повітря скелю!

Ніхто не зголосився. Прецінь життя дорожче за сто динарів!

Аж тут почувся Івів голос:

— Я піду! Що і як треба зробити?

Каменярі перезирнулися між собою, а тоді голосно зареготалися. Та, побачивши суворе й рішуче хлопцеве обличчя, враз примовкли. Підрядчик теж не сміявся. Він був не від того, щоб виправити сміливця нагору. Легкий і спритний, хлопчина, певно, впорався б найліпше за всіх. Але тут раптом увесь екіпаж «Синьої чайки» запросився піти разом з Івом.

— Ні, ні, Іво піде сам! Хіба вам, халамидники, життя набридло?

Потім підрядчик розтлумачив Івові що й до чого:

— Ось тобі п'ять набоїв динаміту. Тільки пильнуй — скеля ледь-ледь тримається. Запхни набої в розколини при самій землі, з'єднай їх із бікфордовим шнуром і обережно тягни шнур за собою ген до тієї сухої сосни. Там ляжеш долі й підпалиш ґнота. Ступай обережно, легко й, перш ніж підпалиш ґнота, махни нам тричі шапкою!

Іво прив'язав до череска патрони та бікфордів шнур, весело всміхнувся друзям і сказав:

— Для «Синьої чайки»!

Він дряпався вгору, наче кішка. Стіна каменоломні, гола-голісінька, подовбана й поколупана вибухами, стриміла просто в розпечене небо. Хлопець спритно спинався на скелю, чіпко хапаючись за кожен прискалок, обережно стежили за сміливцем. Ось Іво вже стоїть попід самою скелею. Ось він зачищає розколини й закладає туди набої. А тепер тягне за собою бікфордів шнур і, діставшись до сухої сосни, кричить: — Стережи-и-ись! Стережи-и-ись!

Каменярі та Івові товариші кинулися до криївки. А Іво, присівши навпочіпки за кам'яною брилою, підпалив гніт. Вогник із сичанням побіг шнуром. Величезна біла хмара шугнула в небо, тисячі громів ударили нараз.

Скеля злетіла в повітря й загримотіла кручею.

Але Іво нерухомо лежав на землі. З лиця йому текла кров. Повітряна хвиля кинула хлопця на камінну брилу, за якою він шукав захистку.

Небезпека минула, на дні кар'єру запанувала радість. Каменярі знову матимуть змогу працювати й заробляти на хліб. Сила-силенна каменю лежала долі, біля їхніх ніг. Підрядчик задоволено потирав собі руки, й всі нетерпляче чекали на відважного хлопчину.

Але він не приходив. Друзі гукали Іва — відповіді не було. Тривога й лиховісне передчуття охопили всіх. Тепер уже ніхто не затримував хлопчаків, і вони, гнані смертельним жахом за товариша, кинулися вгору. А долі бліда, як сніг, Мілева квапила своїх друзів:

— Швидше, швидше, поможіть йому!..

Каменярі та підрядчик подалися слідом за хлопцями. Міхаел перший дістався до сосни. Побачивши Іва, блідого й скривавленого, Міхаел клякнув поруч нього й заголосив.

Та ось наспів і підрядчик. Схилившись, він оглядав рану на чолі в хлопця. Юре, прискочивши до свого друга, підвів йому голову, притис до грудей і розпачливо благав:

— Іво, Іво, та поглянь же на мене! Невже ти забув про нашу «Чайку»?..

Іво глибоко зітхнув і розплющив очі.

Уздрівши поруч себе своїх друзів і каменярів, він усміхнувся й мовив ледь чутно:

— Усе гаразд. Тільки болить мені трохи… — і знову склепив повіки.

Двоє каменярів обережно знесли Іва з гори на берег і поклали в затінку. Мілева старанно перев'язала йому рану. Від приємної прохолоди хлопець знову очутився. Каменярі дивилися на Іва з подивом і повагою. А хлопці так пишалися, ніби то вони самі вкупі з Івом висаджували скелю в повітря.

Аж ось Іво сперся на лікоть, пошукав очима підрядчика й спитав заклопотано:

— То як, усе гаразд?

— Усе зроблено до ладу! — відповів йому підрядчик, який, завдяки Івові, позбувся великого клопоту. — Ти справжній герой, хлопче!

Надвечори, коли на землю спала прохолода, Іва віднесли додому.

розповідає, як команда Синьої чайки» мало не позбулася свого корабля і як повернула його собі знов

За кілька днів Іво уже оклигав і міг сидіти біля своєї хатини. Міхаел і Перо ходили до міста по фарбу, й тепер «Чайка», ясніючи ярою синизною, вигрівалася на сонці. Яка ж вона стала гарна! Мілева принесла клапоть синього полотна й пошила з нього прапор. Юре припнув той прапор на вершечку щогли, й тепер він гордо майорів під вітром. Друзі нетерпляче чекали тої хвилини, коли оновлену «Чайку» можна буде спустити на море. Треба тільки, щоб фарба добре висохла та Іво уже зовсім одужав.

Вечорами, коли Іво залишався сам, він запалював свічку й гортав папери, знайдені на баркасі в шматкові парусини. То був щоденник, якого батько вів останнього року свого вигнання. Писано щоденник олівцем, окремі його сторінки пошкоджено морською водою, почерк подеколи нерозбірливий… Але те, що можна було розібрати, хлопець читав з великою цікавістю й хвилюванням.

Безталанний вигнанець на сторінках щоденника згадував свою молодість, що минула на чужині, оплакував жінку й сина. Ця сумна сповідь від початку й до кінця була пронизана докорами сумління, що ятрили старого моряка за кривду, заподіяну рибалкам, До чого він тільки не брався під час свого вигнання, щоб зібрати гроші й повернути свій борг, але ні в чім йому не таланило.

Чимало рядків було присвячено рибальським артілям, спільній праці, дружбі та взаємодопомозі. Батько писав, що погано живеться в світі, коли людина визискує