Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

підійшли до Ігнозі. Він повідомив нам, що йде на Луу, аби завершити перемогу і взяти в полон Твалу, якщо це виявиться можливим. Пройшовши незначну частину шляху, ми раптом побачили Гуда. Він сидів на мурашиній купі, кроків за сто від нас. Майже впритул до нього лежав труп кукуанського воїна.

— Мабуть, він поранений, — схвильовано сказав сер Генрі.

У цей же час сталося щось дивне. Мертве тіло кукуанського воїна, точніше те, що здавалося мертвим тілом, раптом скочило, збило Гуда з мурашиної купи, так що він полетів шкереберть, і почало наносити йому удари списом. Із жахом ми кинулися туди і, підбігши, побачили, що мускулястий воїн, тикає списом у розпростертого Гуда, який при кожному цьому ударі задирає вгору всі свої кінцівки. Побачивши, що ми наближаємося, кукуан востаннє з особливою люттю штрикнув списом Гуда і з вигуком “Ось тобі, чаклуне!” — утік. Гуд не ворушився, і ми вирішили, що з нашим бідолашним товаришем все закінчено. У великій журбі ми підійшли до нього і дуже здивувалися, коли помітили, що, незважаючи на блідість і очевидну слабість, він безтурботно усміхається і навіть не загубив свого монокля.

— Кольчуга просто чудова, — прошепотів він, коли ми нахилилися над ним. — Здорово я його обдурив! — І з цими словами він знепритомнів.

Оглянувши його, ми виявили, що він був серйозно поранений у ногу толлою під час переслідування, але спис його останнього противника не завдав йому ніякої шкоди. Кольчуга врятувала його, і він відбувся синцями, що покрили все його тіло. Він дивовижно щасливо уникнув небезпеки.

Оскільки в цей час ми не могли йому нічим допомогти, його поклали на щити, сплетені з лози, які застосовувалися для перенесення поранених, і понесли слідом за нами.

Підійшовши до ближчих воріт міста Луу, ми побачили, що один із наших полків за наказом Ігнозі охороняє їх. Решта полків стояла на сторожі біля інших виходів із міста. Командир полку підійшов і привітав Ігнозі як короля. Потім він доповів йому, що армія Твали сховалася в місті, туди ж утік і сам Твала, причому командир вважав, що армія повністю деморалізована і готова капітулювати. Вислухавши це і порадившись із нами, Ігнозі надіслав гінців до всіх воріт міста, щоб передати обложеним наказ відкрити ворота, а також і королівське слово, яким обіцяв життя і прощення усім воїнам, які складуть зброю. Це справило сподіваний ефект. Зараз же під торжествуючі вигуки Буйволів через рів був опущений міст, і ворота по той бік відчинилися.

Уживши відповідних заходів щодо обережності проти можливої зради, ми вступили в місто. Вздовж усіх доріг стояли похмурі і пригнічені воїни. Голови їхні були опущені, щити і списи лежали біля ніг. Вони вітали Ігнозі, що проходив мимо, як свого короля. Ми йшли все далі, просто до крааля Твали. Коли ми ступили на величезну площу, де за день чи за два до цього відбувався огляд військ і за ним — полювання на відьом, ми побачили, що вона зовсім порожня. Ні, зовсім порожньою вона не була — на далекому її краю, перед своєю хатиною, сидів сам Твала, і біля нього не було нікого, крім Гагули.

Це було сумне видовище — скинутий король, що сидів, опустивши голову на кольчугу, яка обтягувала йому груди. Його бойова сокира і щит лежали поруч, і з ним зосталася одна лише стара карга. Незважаючи на всі жорстокості і злочини, що він учинив, я відчував, що мною на хвильку оволодів жаль до цього поваленого кумира, який упав зі свого високого п’єдесталу. Жоден воїн із усієї його армії, жоден придворний із числа тих, що раніше плазували перед ним, жодна з його дружин не лишилися з ним, аби розділити гіркоту падіння. Нещасний дикун! Він був одним із багатьох, яким доля дає жорстокий урок. Людство сліпе і глухе до тих, хто зганьблений; той, хто принижений і беззахисний, лишається самотнім і не може розраховувати на милосердя. Правду сказати, у цьому випадку він і не заслуговував на милосердя.

Увійшовши у ворота крааля, ми попрямували через площу туди, де сидів колишній король. Коли ми наблизилися на відстань до п’ятдесяти метрів, наш полк зупинився, а ми в супроводі лише невеликої охорони ступили до нього, причому, коли ми йшли, Гагула вигукувала нам назустріч усілякі образи. Коли ми наблизилися, Твала вперше підняв свою прикрашену плюмажем голову, пильно дивлячись на свого щасливого суперника Ігнозі єдиним оком, у якому стримувана лють, здавалося, виблискувала так само яскраво, як великий алмаз у нього на чолі.

— Вітаю тебе, о королю! — сказав він із гіркою насмішкою у голосі. — Ти, хто їв мій хліб, а тепер за допомогою чарів білих людей посіяв смуту в моїх полках і розбив мою армію, — вітаю тебе! Яку долю ти мені готуєш, о королю?

— Таку ж, яка спостигла мого батька, на троні якого ти сидів усі ці довгі роки! — пролунала сувора відповідь.

— Гаразд. Я покажу тобі, як треба помирати, щоб ти міг пригадати, коли настане твій час. Дивися, там, де сідає сонце, небо покрите кров’ю. — І він показав своєю закривавленою бойовою сокирою на вогненний диск сонця, що заходило. — Добре, що і моє сонце закотилося разом із ним. А тепер, о королю, я готовий померти, але я прошу тебе не позбавляти мене права померти в бою55, яке дароване всім членам королівського дому кукуанів. Ти не можеш відмовити мені в цьому, бо навіть ті боягузи, які сьогодні втікали з поля бою, сміятимуться з тебе.

— Я дозволю тобі це. Вибирай же, з ким ти бажаєш битися. Сам я не можу, оскільки король б’ється лише на війні.

Похмуре око Твали оглянуло наші ряди. На хвильку мені здалося, що він затримав свій погляд на мені,