Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

Мені несила розповісти, що за цим сталося. Я пам’ятаю тільки лютий, але планомірний натиск, од якого, здавалося, здригнулася земля, несподівану зміну лінії фронту, переформування полку, проти якого була спрямована атака, тоді страшний удар, приглушений гомін голосів і безперервне поблискування списів, яке я бачив крізь криваво-червоний туман.

Коли моя свідомість прояснилася, я побачив, що стою серед решток полку Сірих, недалеко від вершини пагорба. Просто переді мною стояв не хто інший, як сам сер Генрі. Тоді я не мав ніякого уявлення про те, у який спосіб я туди потрапив. Сер Генрі пізніше розказав мені, що шалена атака Буйволів винесла мене майже просто до його ніг, де я і лишився, коли вони посунулися назад. Він вирвався з кільця, утвореного Сірими, і затягнув мене в середину його.

Щодо битви, яка сталася за цим, — хто візьметься описати її? Знов і знов лави воїнів хвилями кидалися на наше кільце, яке щохвилини зменшувалося, знов і знов ми відбивали їхній натиск. Мені здається, що десь дуже гарно сказано про подібну битву:

Це було розкішне видовище. Час од часу загони противника мужньо переходили в наступ, долаючи бар’єри з трупів своїх воїнів. Іноді вони йшли, тримаючи перед собою тіла вбитих для захисту від ударів наших списів, але йшли лише для того, щоб додати до гір мерців свої власні трупи.

Я із захопленням спостерігав, як стійкий старий воїн Інфадус зовсім спокійно, наче на параді, вигукував накази, глузливі зауваження і навіть жартував, аби підняти дух своїх нечисленних уцілілих воїнів. Коли ж налітала чергова хвиля атакуючих, він ішов туди, де зав’язувався найпалкіший бій, аби взяти особисту участь у відбитті атаки. І все ж іще чудовіше видовисько являв собою сер Генрі. Страусове пір’я, що прикрашало його голову, було зрізане ударом списа, і його довге біляве волосся розвівалося на вітрі. Він стояв несхитно, цей гігант, схожий на стародавнього датчанина, його руки, сокира, кольчуга — все було покрите кров’ю, і ніхто не міг витримати нанесеного ним удару. Час од часу я бачив, як він спрямовував свій удар на якогось відважного воїна, що насмілювався вступити з ним у бій. Убиваючи ворога, він гукав “О-хой! О-хой!” — зовсім як його беркширські предки. Його удар пробивав щит, ламав на друзки спис, падав на череп ворога, поки вже ніхто нарешті з власної волі не наважувався наблизитися до великого білого “umtagati”, тобто чаклуна, який убивав, залишаючись сам неушкодженим.

Але раптом у рядах ворогів пролунав крик: “Твала, Твала!”, і з самої гущі атакуючих вибіг не хто інший, як сам одноокий гігант-король, також озброєний бойовою сокирою, щитом і зодягнутий у кольчугу.

— Де ж ти, Інкубу, ти, білий чоловіче, вбивце Скрагги, мого сина? Подивимося, чи вдасться тобі вбити мене! — вигукнув він і в цю ж саму мить кинув толлу просто в сера Генрі, який, на щастя, це помітив і підставив назустріч ножеві свій щит.

Ніж протяв щит і лишився стирчати в ньому, затиснутий залізним каркасом.

Після цього з лементом Твала плигнув уперед, просто на сера Генрі, і наніс своєю бойовою сокирою такий удар по його щиту, що саме тільки потрясіння від удару змусило сера Генрі, хоча він і був дуже сильною людиною, упасти на коліна.

Проте на цьому поєдинок і скінчився, оскільки цієї ж миті з боку полків, які тіснили нас, долинув крик жаху, і, глянувши туди, куди вони дивилися, я зрозумів, що сталося.

Праворуч і ліворуч рівнина була запруджена майоріючими плюмажами воїнів, що кинулися в атаку. Наші загони, зайшовши з флангів, прийшли нам на допомогу. Ліпшого моменту для цього не можна було вибрати. Як і передбачив Ігнозі, вся армія Твали зосередила свою увагу на кривавій бійці з рештками полку Сірих і на битві з Буйволами, які вели бій на деякій відстані від Сірих. Ці два полки, які разом утворили основне ядро нашої армії, відволікли, таким чином, увагу противника, який не думав про можливість нападу з флангів, хоча “роги”, утворені фланговими загонами, вже майже зімкнулися. І тепер, раніше ніж полки Твали змогли переформуватися для оборони, воїни, що зайшли з флангів, кинулися на них як хорти.

Через п’ять хвилин кінцівку бою було вирішено. Полки Твали, охоплені з обох флангів і вимотані страшною різаниною із Сірими і Буйволами, кинулися тікати. Невдовзі вони в паніці розсипалися по всій рівнині, що простягалася між нами і Луу. Щодо тих загонів, які ще зовсім недавно оточили нас і Буйволів, то вони раптом розтанули, як від чародійства, і виявилося, що ми стоїмо самі, немов скеля, від якої відринуло море. А що вже за видовище відкрилося перед нашими очима! Навколо нас купами лежали мертві і помираючі, а від Сірих лишилося живими тільки дев’яносто п’ять чоловік. Лише цей полк утратив більше двох тисяч дев’ятисот чоловік.

Інфадус стояв, перев’язуючи рану на руці і час од часу оглядаючи те, що лишилося од його полку.

— Воїни, — спокійно звернувся він до них, — ви відстояли честь свого полку. Про сьогоднішню битву говоритимуть діти ваших дітей. — Потім він обернувся до сера Генрі й потис йому руку. — Ти велика людина, Інкубу, — просто сказав він. — Я провів своє довге життя серед воїнів і знав багато відважних людей, але такого, як ти, зустрічаю вперше.

У цей час Буйволи почали проходити мимо нас, вирушаючи у Луу, і нам передали прохання Ігнозі, щоб Інфадус, сер Генрі і я приєдналися до нього. Тому, віддавши наказ дев’яти десяткам воїнів, що лишилися від полку Сірих, підібрати поранених, ми