Двоє над прірвою - Володимир Кирилович Малик

Гольбах теж опустився на камінь, засланий батистовою хустиною.

Гра почалася…

Почувши, що комендант викликав професора Глов’яка, Володя зупинився на півдорозі і, повернувшись назад, сів неподалік від гравців. Був він якийсь дивний — блідий, напружено-зосереджений. Поглядом прикипів до фігур на шахівниці, мабуть, ні на мить не сумніваючись, що старий відразу ж програє.

У кар’єрі запала тиша. Ніхто не поворухнувся.

Сонце почало спускатися до виднокраю, але тут, на горі, воно ще заливало все довкруг теплим сліпучим промінням.

Професор грав чорними; руки його тремтіли, однак зовні він здавався спокійним.

Після шостого ходу старого Володя раптом зрозумів, що той далеко не профан у шаховій грі. Ходи його були точні, професіональні. І хоча Гольбах стрімко наступав на королівському фланзі, бажаючи заблокувати тут короля чорних і швидко розправитися з ним, було ясно, що він не встигне зробити цього.

На восьмому ході професор перехопив ініціативу і сам перейшов у наступ.

Янек, що напружено слідкував за грою, раптом плеснув долонями і полегшено вигукнув:

— Браво, дідусю! Браво!.. Тисни його! Не давай перевести духу!

Гольбах підвів здивовані очі.

— Ти що, малий, теж граєш?

Хлопчина зніяковів. У великих сірих оченятах промайнув переляк.

— Трохи, — непевно відповів він.

— Трохи? Дідусь навчив?

— Дідусь.

— Ось як! — холодно видавив із себе комендант, роблячи черговий хід.

Янек втягнув голову в плечі, принишк. А професор, збліднувши дужче за внука, тремтячою рукою переставив слона і тихо промовив:

— Мат, пане комендант.

І хоч як тихо пролунали ці слова, але їх почули всі. Хтось десь радісно скрикнув. Над кар’єром прошелестіло полегшене зітхання: сьогодні не проллється кров. Кожному несказанно хотілося поразки коменданта, цього кривавого пса, приниження його, зганьблення. У будь-чому, хай і в шахах, — аби поразки! Ганьби!

Гольбах, мабуть, не сподівався такої швидкої розв’язки, бо від короткого слова “мат” здригнувся, як від удару. Довго, безтямно дивився на шахівницю, і кров приливала йому до обличчя. Він люто глянув на старого, ледве стримуючись, щоб не вибухнути брудною лайкою, а потім, пересиливши себе, взяв хлібину і простягнув мовчки переможцеві.

— Дякую, — прошепотів професор, притискаючи хлібину до грудей, і звернувся до внука: — Ходімо, Янеку!

Але комендант раптом підняв застережно руку.

— Зачекай-но, малий! Ти також повинен зіграти зі мною!

Це було так несподівано, що у професора випала з рук хлібина, а по кар’єру прокотився гомін обурення..

Янек зблід.

— Я?

— Так, ти, малий! Сідай!

— Але ж… — хлопчина зіщулився, мов наляканий горобчик.

Комендант явно потішався переляком, що скував малого.

— Не бійся — я дам тобі фору… Ну, приміром, ферзя…

В Янекових оченятах щось блиснуло. На безкровних губах з’явилася легенька усмішка.

— Пан комендант вважає, що це не забагато?

— Ах, ти, чортеня!.. Тоді — туру?

Хлопець заперечно похитав головою.

— І цього багато.

— То що ж — слона чи коня, поганцю?

— Ні.

— Ні? — аж вигукнув украй здивований лагерфюрер. — Чого ж ти хочеш, малий?

— Грати на рівних! Але при одній умові…

— Якій?

— Якщо я програю, ви не розстріляєте мене!

Гольбах злегка почервонів і насупився. Це плюгаве польське щеня викликає його на шахову дуель? На рівних?

— Якщо ти програєш, я не розстріляю тебе, — сказав він, зробивши наголос на слові “ти”. — Сідай!

Ніхто не надав значення цьому наголосові, — і гра почалася.

Професор став збоку. Володя стежив з-за спини Янека. Кілька сотень в’язнів прикипіли поглядами до маленького шахіста, що не побоявся стати на двобій з самим Гольбахом. Всі бажали йому перемоги.

Гра проходила в темпі, і перші десять ходів гравці зробили менше як за п’ять хвилин. Гольбах ходив недбало, всім своїм виглядом показуючи, що це не більше як забавка, примха дорослої людини, що вирішила побавитися з дитиною.

Але тринадцятий хід малого супротивника примусив його нахмуритись. Зробивши “вилку” конем, Янек вигравав слона.

Комендантові щоки взялися червоними плямами. Діватися нікуди: ця мала блощиця таки справді обхитрила його і виграла фігуру!

Беручи слона, Янек не зміг утриматись від щасливої усмішки. На його блідому змученому личку вона розквітла, мов пролісок.

Гольбах примусив себе теж усміхнутися, але та усмішка скидалася скоріше на потворну гримасу, від якої війнуло крижаним холодом. Побачивши її, Янек враз зів’яв, нахилив голову і вже до кінця партії не відривав очей від шахівниці…

Сонце все нижче спускалося за далекий небосхил. Над горами війнуло лагідною передвечірньою прохолодою, змішаною з густими пахощами смоли і прілого букового листя. Татри дихали одвічним спокоєм і тією незворушною величавістю, що притаманна гірським краєвидам.

А в кар’єрі під зовнішнім спокоєм вирували непомітні, але грізні пристрасті. В’язні не зводили очей з гравців, що сиділи обабіч великого плоского каменя. Ніхто не промовив жодного слова, ніхто не поворухнувся. Здавалося, то не живі люди, а висічені з сірого смугастого граніту статуї застигли в найрізноманітніших позах — одні стояли, другі сиділи, треті напівлежали…

Тим часом на шахівниці відбулися важливі зміни: Янек виграв ще одну фігуру і, заблокувавши короля супротивника на ферзевому фланзі, підтягував сили для рішучого Удару.

Гольбах кусав губи. Уперше він зазнавав такої неймовірної поразки. Ну, хай Володя — то класний гравець, хоч і росіянин! Ну, врешті, хай виграв цей старий — він, як кажуть, колишній польський професор-математик! Але ж — малий!.. Оцей жовторотий горобчик!.. Йому, напевне, не більше дванадцяти років… І ось тобі маєш — завдає поразки йому, досвідченому, натренованому шахістові, комендантові, есесівському офіцерові!.. Прокляття!

Комендант простягнув руку, щоб походити, але на якусь хвилину затримав над шахівницею ніби в нерішучості, а потім раптом змішав фігури.

— Здаюсь, — промовив ледь чутно.

Янек радісно сяйнув своїми великими голубувато-сірими оченятами і зірвався на ноги.

— Дідусю, я виграв! — вигукнув, кидаючись старому на шию.

Той пригорнув малого і, не соромлячись сліз, що текли по худих, зарослих щоках, цілував його в біляву голівку, в лоб, в очі. Він все ще, здається, не вірив, що гра зі смертю закінчилася щасливо.

— Любий мій внучку! Ти молодець у мене! Ходімо! — прошамкотів старий і, одною рукою обнявши хлопця за плечі, а другою — затиснувши хлібину, повернувся, щоб піти на своє звичне місце біля купи каміння, яке обтісував.

Але тут пролунав різкий окрик Гольбаха.

— Зачекай, старий!

Професор зупинився, поволі повернувся.

— Що пан комендант хоче?

— Я хочу, щоб ти зіграв зі мною ще одну партію!

— Але ж…

— Ніяких “але ж”!.. Сідай — і будемо грати! Моє бажання — закон для кожного в’язня!

— Я не певен, що вдруге сьогодні зумію відстояти свою стару голову, пане