Двоє над прірвою - Володимир Кирилович Малик

Гримкотіли відбійні молотки, з грюкотом і пилюкою летіло донизу каміння. Його вантажили у вагонетки і вивозили в кар’єр. Тут більші шматки потрапляли в розпорядження каменярів, котрі спочатку сортували їх, а потім обтісували. А породу і щебінь висипали у прірву.

О дев’ятій ранку — другий “фріштик”. Півгодинний. Цього разу в’язням не давали нічого. Снідали тільки штейгери, охоронці і капо. Із плоских металевих коробок вони виймали бутерброди — з ковбасою, сиром або смальцем, ґрунтовно всідалися на кам’яні брили і, не поспішаючи, акуратно пережовуючи, їли, запиваючи з металевих фарбованих фляг підігрітою кавою.

Голодні, знесилені в’язні мали право в цей час відпочивати. Сідали й лягали, хто де стояв.

Володя й Таня, котрі працювали біля вагонетки, лягали тут же на дерев’яні шпали й заплющували очі, щоб хоч трохи спочити. Говорити не хотілося. Дошкуляв голод. Безсилля й тупа апатія сковували тіло.

О першій годині дня знову перерва. На обід. Тепер усі в’язні виходили в кар’єр і одержували півлітровий черпак бруквяного супу і грамів сто солодкавого, якогось брудно-бордового на колір хліба.

Потім — робота до шостої вечора, знову той же черпак водянистого супу, такий же, як і в обід, шматочок хліба…

І — знову починалося найстрашніше.

Приходив комендант Гольбах.

В ту мить, коли він у супроводі двох автоматників з’являвся у воротях, все довкола завмирало. Жодне слово не злітало ні в кого з вуст. Охоронники й капо виструнчувалися. Есесівці на вежах хапалися за руків’я кулеметів і направляли вниз їхні дула. А в’язні сідали і в страсі ждали — чия сьогодні черга?

З того дня, коли Володя виграв у Гольбаха, автоматники приносили, крім шахівниці з шахами, не одну, а дві хлібини. Мовчки ставили шахівницю на високій кам’яній брилі, а поряд клали дві хлібини. І це був не ерзац, а справжній хліб, випечений на черені, з блискучою золотисто-коричневою шкоринкою.

Гольбах зупинявся перед шахівницею і голосно кликав:

— Володья!..

Володя виходив — і сідав насупроти. Нерви у нього бриніли, мов туго натягнуті струни. Знав: Гольбах грає з ним не на повну силу, бавиться, як кіт з мишею. Та колись же має прийти фатальна хвилина!.. Двічі Володя зводив партії до нічиєї, а двічі виграв. І за кожним виграшем Гольбах демонстративно вручав йому хлібину.

Одержавши буханець, Володя тут же розламував його на шматки і роздавав найбільш знесиленим в’язням, при цьому жодного разу не обминув Таню, Янека і його дідуся, віддаючи хлопчині найбільші частки.

Гольбах не перечив — лише мовчки спостерігав за цим. А тоді підводився і довго вибирав жертву. Всі зіщулювались, опускали очі, та це не допомагало.

— Гей, ти! — кричав він, показуючи пальцем. — Ти! Ти! Йди сюди!

В’язень блід. Очі його бігали. Він перепитував:

— Я?

— Так, ти! Саме ти! Виходь! — невблаганно гримів комендантів голос.

Нещасному нічого не залишалося робити. Він виходив і, напівмертвий, сідав за шахівницю. Робив хід, другий… Довго думав, намагаючись відтягнути фатальну хвилину.

Але вона невідворотно наближалася.

Гольбах робив ходи блискавично. Потім з легкою усмішкою втуплював погляд в обличчя жертви і з насолодою стежив за її переживанням. Видно, йому було приємно бачити, як люди по-різному підходять до своєї останньої межі. Одні збирають всю волю і, хтозна на що сподіваючись, грають до кінця, аж поки їхній король не опинявся в пастці. Інші смертельно бліднуть, тремтячими руками перевертають фігури на дошці, їхнє обличчя вкривається холодним потом. Треті, зробивши кілька ходів, раптом падають на коліна і зі слізьми благають залишити їм життя. Були й такі, хто поволі підходив до “лобного” місця і, ледве тримаючись від безсилля на ногах, з ненавистю кидав в обличчя катові:

— Стріляй, гад! Все одно всіх не перестріляєш! Знайдеться і на тебе куля!

Гольбах поволі витягав пістолет і стріляв у потилицю. Або в обличчя… Або в скроню… І при цьому жодна риска не змінювалася на його спокійному обличчі, не здригався жоден м’яз.

Під дулами кулеметів і автоматів в’язні сиділи мовчки. Тільки страшна, нелюдська ненависть палила, мов вогнем, їхні серця.

Найважче було Володі. Він відчував якусь провину, що розважає ката, своєю грою приносячи йому насолоду. Одержаний хліб вважав брудною подачкою і навіть те, що роздавав його товаришам, не ставив собі в заслугу. Тільки питав Гриценка:

— Коли ж?

— Скоро! — відповідав той.

5

Наступний день — це була субота — розпочався як звичайно. Було дуже жарко, тому в’язні і в кар’єрі, і в штольнях обливалися потом. Тільки перед кінцем роботи спека трохи спала, і всі дихнули вільніше.

Вечеря минула швидко. І, як завжди, після вечері до кар’єру зайшов лагерфюрер. Чисто поголений, в добре припасованій новенькій формі, в блискучих чоботях, надухмянений французькими парфумами, він пильно поглядав на в’язнів, котрі при його появі заклякли на своїх місцях — хто де сидів чи стояв.

Охоронці відразу попростували в центр кар’єру, до великого сірого каменя. Один з них почав розставляти фігури на шахівниці, а другий поклав хлібини і, упершись руками в автомат, що висів на широкому рамені, застиг позад нього.

Гольбах ішов поволі, ковзаючи гострим поглядом по згорблених постатях в’язнів.

Всі завмерли. Чия ж сьогодні черга?

Володя сидів поряд з Танею і відчув, як у неї напружилося тіло. Вона стиснула йому руку.

— Спокійно! Будь уважний — не програй! Зводь до нічиєї!

Ніхто з них не мав сумніву, що Гольбах першим викличе Володю.

Так і трапилося.

— Володья, йди сюди! — почувся комендантів голос.

Володя на цей раз дуже швидко виграв партію. Уже на п’ятнадцятому ході Гольбах, марно намагаючись приховати досаду, визнав себе переможеним.

— Бери! — простягнув хлібину. — Ти з кожним днем починаєш грати все краще. Чи не тому, що маєш такого гарного вчителя?

Він криво усміхнувся.

— Мабуть, — непевно відповів Володя і рушив до свого місця.

Гольбах підвівся. Його безбарвні очі були холодні й жорстокі. Він вибирав нову жертву.

— Ти, старий! Іди сюди! — ткнув раптом пальцем у згорблену постать професора Глов’яка. — Та швидше! Льос!

Останнє слово прозвучало різко, мов постріл.

Професор здригнувся, хоча до його свідомості все ще не доходило, що саме йому випадає смертний жереб.

— Я?

— Так, ти, старе сміття!.. Я, здається, говорю ясно!

Старий почав підводитись. Янек охопив рученятами його шию.

— Дідусю, куди? Не пущу! — крикнув розпачливо.

— Але ж треба, любий… Бачиш, пан комендант кличе… Ти не бійся.

— Ні, ні, не дозволю! Він хоче вбити тебе! Я піду з тобою…

Хлопчина рушив разом з старим. Даремно професор умовляв його зостатися, — Янек причепився до нього, мов реп’ях.

Так