Двоє над прірвою - Володимир Кирилович Малик

— Отже, тут будується установка для запуску ракет, — замислено промовив Володя. — І хтозна, в який бік вони звідси полетять, — чи не на Москву?.. Або на Київ?.. І ми своїми руками повинні робити це?.. Гм…

Вони стали в чергу, і розмова обірвалася.

Кухарі вправно орудували ополониками, насипаючи у миски бруквяно-капустяну баланду. Незабаром більшість гефтлінгів, примостившись у кар’єрі хто де зумів, зосереджено сьорбали це пісне, солодкаво-нудотне вариво.

Таня й Володя сіли біля професора і його внука в дальньому кутку кар’єру. Заходилися їсти.

Ніхто з них не дивувався їжі, в якій плавали різні жучки та гусінь, бо верхнє листя капусти і брукви, з чого варилася баланда, не милося, а сіклося ножами і зі всілякою тією живністю кидалося в казан. Так робилося по всіх таборах для “східних робітників” та в’язнів концтаборів. Так було і тут.

За півгодини обід — він же й вечеря — закінчився, але в кар’єрі і далі панувала якась напружено-тривожна тиша. Біля входів у тунелі стало по два охоронці-есесівці з автоматами напоготові, у касках. Ще кілька есесівців проходжувалося по майданчику, де щойно стояли бачки з баландою. На чотирьох вежах, що здіймалися над дротяною загорожею, застигли кулеметники.

Сидячи на камені, Володя і Таня переглянулись. Щось назрівало. Але що?

Погляди всіх без виключення в’язнів були звернуті на ворота, де теж стовбичили мовчазні вартові.

Німа й гнітюча тиша зависла над Татрами. Тільки свіжий вітрець приносив далекий шепіт смерекових верховіть, та в передвечірньому голубому небі ширяв темнокрилий беркут.

— Дивись! — раптом шепнула Таня і показала на дротяні ворота.

Крізь них до кар’єру зайшов комендант Гольбах у супроводі двох охоронців. У петлицях новенької уніформи сріблясто блищали череп та літери “СС”. Чоботи начищені до блиску. При боці — пістолет. В лівій руці — рівненька ліщинова галузка. В одного охоронця під пахвою шахи, в другого — хлібина.

Володя не повірив очам: і тут Гольбах не розлучається з шахами? Це було так дико, так не в’язалося з усім укладом життя концтабору, що він здивовано глянув спочатку на Таню, а потім на професора Глов’яка. Але Таня тільки звела плечима, а професор і його внучок навіть не ворухнулися. Сиділи закам’янілі, як і всі інші в’язні.

Комендант ішов повільно, поляскуючи себе зрідка галузкою по халяві, і красивими очима ласкаво поглядав на гефтлінгів, котрі, мов кролики, заворожені удавом, злякано стежили за ним.

Посеред кар’єру, на невисокому підвищенні між коліями, він зупинився. Тут стояла велика кам’яна брила у вигляді куба — щось на зразок стола. Обабіч неї — дві менші, ніби стільці.

— Ну, хто сьогодні хоче зіграти зі мною партію в шахи? — голосно запитав комендант.

Кар’єр мовчав.

— Може, хтось із новеньких?.. Хто хоче виграти хлібину? Цілу хлібину! Справжню. Не ерзац!

Один з охоронців підняв над головою чималу, кілограмів на півтора, а то й на два, довгасту буханку, що виблискувала проти сонця засмаженою рум’яною скориною.

— Ох, чорт! — Володя проковтнув слину. — Яка спокуса! Відразу два кілограми!.. Ти чуєш, Таню?

Таня схопила його за рукав.

— Не сунься в воду, не спитавшись броду!

Але той уже підвівся.

— Я хотів би спробувати…

По кар’єру пронісся легкий шум. В’язні витріщились на хлопця, як на божевільного. Професор Глов’як злякано вигукнув:

— Куди, пане?.. Чекай!..

Та Гольбах уже помітив Володю, і його красиві очі злегка примружилися. Він попрямував до нього.

— А-а, це ти? Гадаєш, виграєш? — спитав лагідно, навіть приязно.

— Так, гер комендант, — відповів Володя.

— А ти знаєш умови, на яких я граю тут у шахи?..

— Звичайно, гер комендант, перемагає сильніший і одержує винагороду — хлібину… Мені хотілося б, щоб це був я!

— Он як!.. — В голосі Гольбаха прозвучали ледь вловимі глузливі нотки. — Але ж ти не знаєш умов! Я поясню їх тобі і всім, хто ще не знає. Так от: виграєш — одержиш буханець хліба, програєш — кулю в потилицю! Така тут ставка!.. Це тобі не Київ… Ти зрозумів?

Володя зблід.

— Це несправедливо, гер комендант, — сказав він тихо.

Гольбах засміявся. Легко, весело. У нього були рівні, білі й чисті зуби. І сміх був дзвінкий і безпечний.

— Ха-ха-ха! Чудесно!.. Ха-ха-ха!.. Ну, Володья, ти повинен знати, що тут цар і бог, як ви кажете, я!.. Я!.. Що справедливо і що несправедливо — вирішую я! Чому ж несправедливо?.. Я маю хліб, і, якщо програю, віддаю його тобі, а ти не маєш нічого, крім життя… Тож віддаси мені своє життя, коли програєш… Логічно? Безперечно, логічно. Отже, ми будемо грати… — І він повернувся до солдата: — Гей, Карл, розстав шахи!

Той швидко розкрив шахівницю і, примостивши її на кам’яній брилі, розставив фігури. Одну з менших брил, що правили за стільці, накрив білосніжною, добре випрасуваною хустинкою, яку обережно вийняв з нагрудної кишені солдатського френча.

Тут усе було передбачено.

— Прошу, — Гольбах галузкою показав на імпровізований стільчик. — Відмова вважається за поразку. Нічия — ми квити.

Володя мовчки вийшов на середину і сів. З протилежного боку сів комендант.

Ніхто з в’язнів не підвівся, не підійшов. Усі заклякли на своїх місцях, — видно, сувора дійсність привчила їх до цього. Тільки найближчі повернули голови, прикипівши поглядами до шахівниці, на якій вишикувалися чорно-білі фігурки.

Таня, професор Глов’як і Янек завмерли теж.

Гравці швидко провели розиграш. Володі дісталися чорні.

Гольбах задоволено хмикнув і походив королівським пішаком.

— Ну, Володья, як у вас кажуть — гора з горою не сходиться? А ми от зійшлися… Не сподівався?

Володя посунув і свій пішак. Гра почалася.

— Правду сказати, не сподівався ніяк.

— Ха-ха!.. І не радий?

— Підстав для радощів не бачу…

— Вірю тобі. Підстав для радощів у тебе, справді, мало. — Гольбах посунув уперед слона. — Я не можу забути того нахабства, з яким ти, скориставшись присутністю в Києві моєї доньки, провів операцію по визволенню свого батька.

— Ту операцію я провів блискуче, пане штурмбанфюрер… І, здається, обидві сторони могли бути задоволені наслідками її.

— Вона замалим не коштувала мені офіцерського звання і штрафної роти. І коли б не заступництво впливового приятеля в Берліні, внаслідок якого я зберіг чин, але потрапив у це забуте богом місце, то, дякуючи твоїй “блискуче проведеній операції”, я тільки засвистів би рядовим на Східний фронт, де мене досі гарненько уколошкали б твої Івани…

Він зробив черговий хід і вперше глянув на Володю не крізь награну усмішку, а суворим поглядом, у якому струменіла неприхована ненависть.

Розмова велася впівголоса, так що охоронці, котрі стояли далеченько від свого шефа, не могли розібрати жодного слова.

Володя внутрішньо здригнувся: