Чорна стріла - Роберт Льюїс Стівенсон

Піррет облизнувся.

— А як же з цією магією, — сказав він, — з цим паролем, від якого розчиняється печера? Як ти називав його, друже?

— Ніхто не знає цього слова, крім трьох начальників, — відповів Дік, — але, на ваше превелике щастя якраз сьогодні я добув талісман і зможу відкрити печеру. Це річ, яка двічі на рік не знаходиться у торбинці начальника.

— Чаклунство, — сказав Арбластер, прокинувшись і косячись на Діка одним оком. — Забирайся звідси! Ніяких талісманів! Я добрий християнин. Запитай мого матроса Тома, коли не віриш.

— Що ви? Адже ж це біла магія, — сказав Дік. — Вона не має нічого спільного з дияволом. Тут всього-на-всього тільки сила чисел, трав і планет.

— Авжеж, — сказав Піррет. — Це всього-на-всього тільки біла магія, куме. Тут немає гріха, запевняю тебе. Ну, продовжуй, добрий юначе. Цей талісман… Що він являє собою?

— Я зараз вам його покажу, — відповів Дік. — У вас той перстень, який ви зняли з мого пальця? Добре! Тепер витягніть руку і тримайте перстень кінчиками пальців перед собою, так щоб на нього падало світло від жаринок. Ось так! Це й є талісман.

Швидко оглянувшись, Дік побачив, що між ним і дверима не було нікого. Він у думці помолився Богу. Потім, простягнувши руку, схопив перстень і тієї ж миті підняв дошку з стола і кинув її просто на матроса Тома. Той, бідолашний, борсався, галасуючи, під уламками столу. І перш, ніж Арбластер зрозумів, що трапилось щось погане, а Піррет зміг зібратися з думками, Дік вибіг з корчми.

Місяць на цей час вже викотив на середину неба і залив все навколо своїм сяйвом; сліпуче білів сніг. В гавані було ясно, наче вдень; і навіть здалека легко було помітити молодого Шелтона, що біг поміж купами сміття, підбираючи рясу.

Том і Піррет з голосними криками помчали за ним. На їхній крик з кожної таверни вибігали моряки і теж приєднувались до них. Незабаром Діка вже переслідувала ціла юрба. Проте навіть в п'ятнадцятому сторіччі моряк був поганим бігуном на суші, крім того, Дік з самого початку випередив усіх, і відстань між ним і його переслідувачами дедалі збільшувалась. Добігши до якогось вузького провулка, він навіть зупинився і, сміючись, обернувся.

За ним гналися всі моряки міста Шорбі, вони розтяглися довгою стрічкою і темніли на білому снігу, як чорнильні плями.

Кожний кричав, галасував; кожний махав руками; то один, то другий падали в сніг; а коли падав один, на нього зразу падали всі ті, що бігли ззаду.

Ці несамовиті крики, що долітали майже до місяця, смішили і одночасно лякали втікача. Самої погоні він не лякався, бо він був упевнений, що жодний моряк не зможе наздогнати його. Більш за все Дік боявся того, що страшенний галас, зчинений моряками, міг розбудити всіх жителів Шорбі і викликати на вулиці всю варту, яка охороняла місто; а це вже загрожувало небезпекою. Тому, помітивши двері, що темніли в кутку, він прошмигнув туди, його незграбні переслідувачі, розчервонілі від швидкого бігу, викачані в снігу, кричачи й махаючи руками, побігли повз Діка.

Проте минуло багато часу, перш ніж ця велика навала гавані на місто закінчилась і в місті запанувала тиша. Ще довго по всіх вулицях і завулках міста чулися звуки важких ударів і крики моряків, що заблудилися.

Вони затівали сварки то між собою, то з патрулями; пішли в хід ножі, сипались удари, і чимало трупів залишилося на снігу.

Коли, годиною пізніше, останній моряк, нарікаючи, повернувся в гавань, в свою улюблену таверну, він, напевно, не зміг би сказати, якби його запитали, за ким він гнався: він вже не пам'ятав цього.

Наступного ранку по місту ходили найрізноманітніші чутки; а з часом всі жителі міста Шорбі повірили в те, що вночі вулиці їх міста відвідав чорт.

Але повернення останнього моряка ще не звільнило юного Шелтона з його холодної в'язниці біля входу в будинок.

Ще довго після цього вулицями бродили патрулі; були вислані спеціальні загони, щоб з'ясувати причину шуму і доповісти тому чи іншому знатному лордові, якого так невчасно розбудили крики моряків.

Ніч вже кінчалася, коли Дік насмілився покинути свій захисток і підійшов живий-здоровий до дверей «Козла і волинки». Все його тіло боліло від холоду і синців. Як і вимагав закон, в корчмі не горів вогонь і не світилося жодної свічки; але Дік навпомацки пробрався в куток холодної кімнати для гостей, знайшов кінець ковдри, укутав ним свої плечі, і, притулившись до якогось чоловіка, що спав найближче до нього, скоро забувся у тривожному сні.

КНИГА П'ЯТА

ГОРБАНЬ

Розділ І

КЛИЧ СУРМИ

Дік прокинувся, лиш тільки починало сіріти. Він переодягся, взяв з собою зброю, яка личила йому, як джентльмену, і вирушив до лісової схованки Лоулеса. Там, як пам'ятає читач, він залишив папери Лорда Фоксхема. А щоб встигнути взяти їх і вчасно бути на місці зустрічі з молодим герцогом Глостером, треба було вийти якнайраніше і поспішати. Мороз був лютий, як ніколи; холодне повітря щипало за обличчя. Місяць вже зійшов, але на небі ще яскраво сяяли незліченні зорі. Під ногами весело рипів сніг. Навколо панувала мертва тиша.

Дік вже майже перейшов усе поле, що лежало між Шорбі й лісом. Наблизившись до підніжжя невеликого горба, він знаходився за якихось сто метрів від хреста святої Нареченої, коли раптом передранкову тишу розітнув звук сурми. Раніше Діку не доводилося чути такого чистого, пронизливого. звуку. Сурма заграла й замовкла, знову заграла, потім почувся брязкіт зброї.

Молодий Шелтон прислухався і, вихопивши з піхов меч, побіг по схилу горба.

Через хвилину він побачив хрест; на дорозі біля хреста точилась жорстока боротьба. Нападаючих було чоловік сім або вісім, а захищався тільки один; але він захищався так спритно й сміливо, так відчайдушно кидався на своїх супротивників, так впевнено тримався на слизькому снігу, що, перш ніж Дік встиг йому на підмогу, він уже вбив одного, поранив другого, а решту примусив триматись на відстані.

І все ж здавалося дивом, що він продовжував захищатись. Найменша випадковість, — можна було тільки посковзнутись або зробити помилковий рух рукою, — коштувала б йому життя.

— Тримайтесь, сер! Я йду вам на допомогу! — вигукнув Річард і з криком: «До зброї! До зброї!» кинувся ззаду на нападаючих, забувши, що він один і що його вигук зараз недоречний.

Але нападаючі були теж хоробрі хлопці. Вони, на подив Діка, не відступили