Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Максим Іванович Кідрук
У вежі було холодно, вогко і, чесно кажучи, нецікаво, тому вже через хвилину я зібрався лізти назад. Однак, виконати це виявилось непросто. Через величезну товщину стін на долівці лишалося зовсім мало місця, тому я не міг лягти й випростати ноги, щоб нормально відіпхнутися. Крім того, отвір зсередини був значно меншим — протиснутися було непросто.
Врешті-решт, звиваючись, наче вуж, подумки картаючи себе за недоречну заповзятливість під час снідання, я виповз з башти назовні. Ян стояв поодаль і нарочито дивився кудись убік, усім своїм виглядом показуючи, що він ніяк не причетний до щойно звершеного акту вандалізму.
Потому я заліз у ще одну башту, знову не виявивши нічого цікавого. Вочевидь, усі мумії, яких не вкрали шукачі скарбів, давно розтягли по музеях. Затим я заліз на кручу над озером і довго дивився, як у воді пропливають відображення хмаринок.
Увесь цей час щось трохи мене гнітило. Здавалося, ніби чийсь сердитий погляд буравить мою спину, ввірчується в легені і доходить аж до серця. Я різко підвівся, крутнувся круг себе, але не побачив нічого, окрім древнього напівзруйнованого муру, похиленої вежі вдалині та синього неба, де-не-де затягнутого вузькими хмарами. Втім, гнітюче відчуття не зникло, а навіть посилилося. Мені вже ввижалось, що за мною спостерігає не одна пара очей.
— По-моєму, тут хтось є, - сказав я Янові.
— Де? — озирнувся чех.
— Тут, — багатозначно відказав я.
— Ти маєш на увазі того телепня-охоронця внизу? Та він скоро покриється пліснявою! Ми можемо по цеглині розібрати всі вежі, а він навіть не прокинеться.
— Я не про нього. Мені здається, що хтось спостерігає за нами прямо тут, на плато.
Мій товариш, примружившись наче радянський розвідник, прискіпливо обдивився околиці і серйозно проказав:
— Чувак, ми тут самі.
Втім, Ян помилявся. Я наблизився впритул до руїн кам’яної кладки, що тяглася майже через увесь археологічний сайт, — від муру майже нічого не лишилося, нині він більше нагадував безладне скупчення каміння — затим спустився навколішки і зазирнув в одну із щілин між брилами.
— Ого! — вигукнув я.
Ян підійшов і всівся поряд мене.
— Хто це такі? — здивовано бовкнув він.
Я ткнув пальцем у щілину:
— Ховрахи. Тут ціла колонія пузатих перуанських ховрахів.
І справді: відразу навпроти мого обличчя у сховку між камені сидів, по-боксерськи підібгавши лапки, тлустий ховрах. Я оглянув дві найближчі розколини і в кожній виявив ще по одному куцохвостому гризуну. Щоправда, останні двоє не були таким товстими і вгодованим. Певно, перший — то їхній бос, подумалось мені.
Затим я схопив якусь трісочку землі і просунув її між каменями, намагаючись дотягти і штрикнути ховрашка. Думав, гризун кинеться навтьоки. Та де там! Ховрах вчепився за протилежний кінець палки і, злісно попискуючи, висмикнув гіляку в мене з рук. Від несподіванки я аж стрепенувся. Геть не очікував подібної сили та завзяття від такої крихітної тваринки.
Я спробував завести розмову і кілька разів пискнув до нього, намагаючись пищати так, як це робив Роберто, наш провідник на Котопаксі, коли скликав до нас усіх кроликів округи. Мабуть, у мене нічого не вийшло, оскільки гризун продовжував дивитися на мене з неприхованою зневагою. Ідеально круглі очі, здавалося, спопеляли мене суворим осудливим поглядом. Ховрашок неначе промовляв до мене: «Нема чого тут пищати, знаю я вас, пискунів! Чого приперлися?». Він не тікав, попри те, що я присунувся практично впритул до кам’яної кладки. А потім несподівано розвернувся до мене задницею. Мовляв, розмову закінчено.
— Нахаба! — образився я й неквапом звівся на прямі ноги.
Ховрахи коло башт Сійюстані
* * *
Підтверджуючи розумні слова, написані мною у повчальному розділі про Кауачі, помста за блюзнірські вибрики на Сійюстані не забарилася.
З Пуно ми вирушали в Арекіпу, великий освітній центр на півдні Перу, де мали провести три дні, після чого простувати на Чилі. Головним завданням Експедиції в Арекіпі було відвідання каньйону Колка — найглибшого каньйону на планеті, який, окрім того, є справжнісіньким раєм для гірських перуанських кондорів.
Утім, до каньйону ми так і не потрапили. По дорозі з Пуно на одному з гірських перевалів нас підстеріг потужний снігопад. Дорогу вщерть засипало, і на одному з підйомів автобус безнадійно застряг. Двигуну не ставало потужності, щоб витягти таку махину на крутий схил. Пасажири повитягали весь багаж на узбіччя і заходилися гуртом підпихати наш транспорт. Утім, щоразу, коли здавалося, що автобус от-от вишкрябається на гребінь, він, зараза, глохнув і зісковзував униз.
Усього цим рейсом їхало чоловік тридцять. На всіх у нас було вісім бутербродів, кілограм яблук, торбинка соняшникового насіння і одна недоспіла диня. Єдине, що радувало: у бакові лишалося достатньо пального для того, щоб не вимикати обігрів.
Цілу ніч ми простояли в горах. На ранок сніг розтав, автобус нарешті здужав продовжити шлях.
Голодні й вимучені, наче вовки, ми прибули в Арекіпу. Дорога, котра мала зайняти лише чотири години, розтягнулася майже на добу. Я вирішив не марнувати час і наступного дня вирушати в Чилі. До вильоту на острів Пасхи лишалося трохи менше чотирьох діб…
ЛІТЕРАТУРА
Бломберг Рольф. Золото і анаконда. — К.: Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь», 1961. - 136 с.
Фон Дэникен Эрик. Посланники из космоса. Наследие небесных учителей. — Харьков: «Клуб семейного досуга», 2010. - 320 с.
Фидлер Аркадий. Рыбы поют в Укаяли. — М.: Государственное издательство географической литературы, 1963. - 240 с.
Хейєрдал Тур. Аку-Аку (Таємниця острова Пасхи). — К.: Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь», 1959. - 328 с.
Хейердал Тур. Фату-Хива. — М.: Изд-во «Мысль», 1978. - 303 с.
Хейердал Тур. Экспедиция «Кон-Тики». «Ра». — М.: Изд-во «Мысль», 1972. - 486 с.
Шах Тахир. На пути к Эльдорадо. — М.: Эксмо, 2006. - 384 с.
Von Daniken Erich. Return To The Stars. Gods From Outer Space. - CORGI, 1970. - 138 p.
D'Altroy Terence N. The Incas (The Peoples of America). - Malden, MA, USA: Blackwell Publishing Ltd., 2003. - 378 p.
Easter Island: The First Three Expeditions, 3rd edition. - Rapa Nui, Easter Island: Museum Store — Rapanui Press, 2007. - 180 p.
Englert Sebastiбn F. Legends
