Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн
- Страх? Смуток? Милий! Жюльетта, моя камеристка, напевно, з півгодини шукала шкатулку. Але я? Та я й двох хвилин не засмучувалася через цю дрібницю. Що мені ці оздоби? Ти їх украв, коханий, значить, вони твої. Залиш їх собі. А що ти міг з ними зробити? Ох, та мені байдуже. Мій чоловік, — завтра він за мною приїде, — набитий грішми! Його фабрика, щоб ти знав, робить унітази. А цей товар, як сам розумієш, потрібен кожному. Страсбурзькі унітази фірми Уфле — попит на них величезний, їх експортують в усі кінці світу. Він обсипає мене коштовностями — через нечисту совість, звичайно, — й купить мені значно гарніші речі, ніж ті, що ти вкрав. Ох, наскільки ж мені злодій дорожче вкраденого! Гермес! Ти Гермес! Хоч ти і не знаєш, хто він такий! Армане?
- Що ти хочеш сказати?
- У мене чудова ідея.
- Що за ідея?
- Армане, ти повинен мене обікрасти. Зараз, на моїх очах! Тобто не так, я заплющу очі й прикинуся, ніби сплю. Але крадькома спостерігатиму, як ти крадеш. Уставай, не треба вдягатися, і йди красти, бог злодіїв. Ти поцупив ще далеко не все з того, що я взяла з собою, а я на ці кілька днів до приїзду чоловіка нічого не здала на зберігання. Там, у кутовій шафці, на горішній полиці праворуч, лежить ключ від комоду. А в комоді, під білизною, ти знайдеш безліч всякої всячини. Й гроші теж. Іди, іди красти, йди нечутно, як кішка! Адже ти не відмовиш своїй Діані в такому задоволенні?
- Але, миле дитя, — я називаю тебе так, тому що тобі це приємно, — миле дитя! Це було б уже вельми не gentlemanlike[82] після всього, що відбулося між нами.
- Дурненький! Це ж буде втілена мрія моєї любови!
- Але завтра з'явиться monsieur Уфле! Що він скаже…
- Мій чоловік? А що йому говорити? Я розкажу йому між іншим, з цілком спокійним виглядом, що в дорозі мене обікрали. Такі речі трапляються. Багата жінка може собі дозволити бути трохи неуважною. Що пропало, то пропало, й злодія шукати вже пізно. Ні, будь певен, з чоловіком я як-небудь домовлюся.
- Але, люба моя Діано, в тебе на очах…
- Ох, ти не розумієш, яку принадність має мій задум! Гаразд, я не буду на тебе дивитися. Я гашу світло.
Вона й справді вимкнула лампочку під червоним абажуром, і нас огорнув морок.
- Я не стану на тебе дивитися, я хочу тільки чути, як паркет буде поскрипувати у тебе під ногами, чути твоє дихання, коли ти відкриєш комод, і те, як здобич тихенько дзенькне у тебе в руках. Іди, обережно вивільнись із моїх обіймів, кради, знайди й візьми! Це апофеоз мого кохання.
…
Я послухався. Обережно підвівся з ліжка і взяв усе, що потрапило під руку, зрештою, це було неважко зробити: у вазочці на нічному столику лежали каблучки, а трохи далі на скляній поверхні стола, біля крісла, було кинуто перлове намисто, яке вона надягала до обіду. Незважаючи на цілковиту темряву, я одразу знайшов у кутовій шафці ключ, майже нечутно відкрив горішню шухляду і, засунувши руку під білизну, намацав коштовності: підвіски, браслети, аграфи й кілька кредитних білетів. Усе це я доброчесно приніс до неї на ліжко, але вона прошепотіла:
- Що ти робиш, дурнику? Це ж здобич коханого-злодія. Запхни ці речі до себе в кишеню, одягайся й тікай, як годиться злодієві. Хутко, хутко біжи звідси! Я все чула, чула, як ти дихаєш, здійснюючи крадіжку, і зараз я подзвоню до поліції. Або не варто цього робити? Як по-твоєму? Ну, як ти там? Уже готовий? Одягнув свою ліврею з усією любовно-злодійською здобиччю? Сподіваюся, ти не поцупив мого гачка для черевиків, ні, ось він тут… Прощавай, Армане! Не забувай своєї Діани, бо в ній ти будеш вічно. Століття проминуть, le temps t'a detruit, ce cur te gardera dans ton moment benit.[83] Могила скриє нас, мій прах і твій, Armand, tu vivras dans mes vers et dans mes beaux romans.[84] Цілунок твоїх губ — юрбі не говори! — запам’ятаю я! Adieu, adieu, cheri…[85]
КНИГА ТРЕТЯ
Розділ перший
Сподіваюся, читач зрозуміє, ба навіть схвалить те, що я не тільки присвятив цьому незвичайному епізодові цілий розділ, але й не без урочистости закінчив ним другу частину моєї сповіди. Така подія, звичайно, назавжди закарбовується в пам'яті, й тому пристрасні благання героїні тієї ночі не забути про неї були цілком зайві. Таку, в повному розумінні слова, оригінальну жінку як Діана Уфле й таку дивну зустріч не забудеш. Цим я хочу сказати, що ситуація, в якій читачеві довелось нас побачити, в моєму житті не повторювалася. Звичайно, дами, що подорожують на самоті, та ще й старші дами, аж ніяк не завжди спалахують гнівом, коли виявлять вночі у себе в спальні молодика, й не завжди в таких випадках єдиним їхнім імпульсом буває — здіймати тривогу. Але якщо згодом я й опинявся у схожих ситуаціях (а я в них таки опинявся), то своєю значущістю й своєрідністю вони значно поступалися тій зустрічі; й навіть ризикуючи разхолодити інтерес читача до подальшої моєї сповіди, маю зізнатися, що в майбутньому, хай би як високо я підіймався суспільною драбиною, ніхто вже не розмовляв зі мною олександрійським віршем.
За любовно-злодійську здобич, що опинилася в моїх руках завдяки бароковій забаганці поетеси, я отримав шість тисяч франків від майстра Жан-П'єра, який не переставав плескати мене по плечу. Але оскільки Гермес вилучив з комоду Діани ще й чотири тисячофранкові банкноти, заховані під білизною, то разом з тим, що в мене вже було, я став власником капіталу на суму 12 350 франків. Певна річ, я постарався недовго носити його в кишенях і, залишивши собі сотні дві чи три франків на дрібні витрати, за першої ж нагоди відніс свої гроші до «Ліонського кредиту», де мені відкрили поточний рахунок на ім'я Армана Круля.
Гадаю, читач вважатиме таку мою поведінку достойною похвали. Адже так легко уявити собі молодого гульвісу, який, отримавши завдяки спокусливим підступам фортуни у своє розпорядження досить значні кошти, пішов би з неоплачуваної роботи, найняв затишну кавалєрку[86] й пожив би на славу — благо, Париж щедро обдаровує своїх гостей усіма видами задоволень, — поки за який час —