Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн

- З величезним задоволенням, — відповів я, беручись до справи. Поки я знімав з її плечей хутро, підбите шовком, яке ще зберігало тепло її тіла, вона повернула до мене голову з пишним каштановим волоссям і хвилястим сивим пасмом, що задерикувато вибивалося на лоб і здавалося ще світлішим порівняно з кучмою темного волосся, широко розплющила очі, потім мрійливо заплющила їх — і промовила:

- Ти роздягаєш мене, відважний прислужнику?

Неймовірна жінка, і як це було сказано! Ошелешений, я все-таки зумів зібратися з духом, відповісти:

- Коли богові буде завгодно, мадам, і якщо час дозволить, я з насолодою продовжував би це чарівне заняття.

- У тебе немає для мене часу?

- На жаль, мадам, саме в цю мить немає. Ліфт стоїть на другому поверсі з відчиненими дверима. Його вимагають знизу й згори, та й тут перед ним, мабуть, зібралося вже чимало народу. Я втрачу місце, якщо негайно не повернуся до своїх обов'язків…

- Але в тебе знайшовся б час для мене, якби ти мав час?

- Знайшлося б безкінечно багато часу, мадам!

- Тож коли ти матимеш час для мене? — наполегливо запитала вона. Очі її широко розплющились, стали якимись хмільними, й вона впритул підійшла до мене в своєму сіро — блакитному англійському костюмі, що облягав фіґуру.

- Об одинадцятій моя робота закінчується, — тихо сказав я.

- Я чекатиму на тебе, — так само тихо відповіла вона.

- Ось тобі застава! — І перш ніж я встиг отямитись, моя голова опинилася між її долонь, а її рот притулився до мого для поцілунку, такого проникливого, такого глибокого, що він достеменно став тією заставою, яка нас поєднала.

Мабуть, я був трохи блідий, коли поклав на шезлонґ її манто, яке досі тримав у руках, і попрямував до дверей. Біля ліфта справді стояло троє подивованих панів, перед якими я поквапно вибачився не лише за свою відсутність, а й за те, що, перш ніж везти їх униз, мав спочатку піднятися з ними на четвертий поверх, звідки викликали ліфт і де вже нікого не виявилось. Унизу мені наговорили чимало грубощів за вчинений мною безлад, я відбився тим, що, мовляв, одна пані відчула раптову слабість і мені довелося супроводжувати її до номера.

Мадам Уфле — і слабість? Жінка такої відваги! Щоправда, цій відвазі чимало сприяли істотна різниця у віці й моє підлегле становище, яке вона охарактеризувала так незвично й зарозуміло. «Відважний прислужнику», — звернулася вона до мене. Особа, безперечно, доволі поетична! «Ти роздягаєш мене, відважний прислужнику?» Невідчепне слово, воно весь вечір не йшло у мене з голови, всі ті шість годин, які треба було прожити, перш ніж я матиму «час для неї». Воно трішки покоробило мене, це слово, але з іншого боку, сповнило гордости — я пишався відвагою, якої, власне, не мав, але яку вона нав'язала, так би мовити, надиктувала мені. Так чи інакше, однак у мене відваги було більше ніж достатньо. Вона вдихнула в мене відвагу — й насамперед через ту поєднуючу нас заставу.

О сьомій я віз її вниз на вечерю. Вона ввійшла до мене в кабіну, де вже було кілька пасажирів у вечірніх туалетах, які спускалися до ресторану з горішніх поверхів, у чудовій сукні з білого шовку з коротким шлейфом, з мереживами та вишитою тунікою, підперезаною на талії чорним оксамитовим паском, на шиї у неї було кольє з молочно-білих ряхтливих і бездоганно рівних перлин, яке на її щастя — й на горе годинникаря Жан-П'єра — не лежало в скриньці. Я був вражений її зверхньою неувагою до мене — і це після такого проникливого поцілунку! Й одразу помстився їй, підтримавши за лікоть не її, а схожу на примару стару. Мені здалося, що вона сміється над моєю милосердною ґалантністю.

О котрій годині повернулася вона до своєї кімнати, я так і не дізнався. Але вже було близько одинадцятої, у цей час продовжувала працювати лише одна підйомна машина, а два інші ліфтери отримували свободу. Сьогодні я був одним з цих двох. Аби після денної праці освіжитися для цього найніжнішого з усіх побачень, я спочатку зайшов до спільної ванної кімнати, а потім спустився сходами на другий поверх, до коридору, устеленого червоними доріжками, які приглушували крок; у цей час тут все було занурене в тишу й спокій. Я вважав за потрібне постукати в двері вітальні мадам Уфле під номером двадцять п'ять, але мені ніхто не відповів. Тоді я прочинив двері двадцять третього номера, її спальні, увійшов до маленького передпокою, легенько постукав у внутрішні двері й обережно приклав до них вухо.

У відповідь почулося запитальне й навіть злегка подивоване «entrez».[62]

Я підкорився, пропустивши повз вуха здивовану інтонацію. У кімнаті панувала червонувата напівтемрява, світилася лише лампочка на нічному столику. Мій погляд швидко оцінив становище і виявив відважну мешканку (я із задоволенням і по праву переношу на неї епітет, яким вона наділила мене) у ліжку під пурпуровою шовковою ковдрою, в розкішному ліжку, що стояло узголів'ям до стіни, неподалік від щільно запнутого вікна. Так, там лежала моя мандрівниця, закинувши руки за голову, в батистовому нічному вбранні, з короткими рукавами й глибоким вирізом, навколо якого пінилося мереживо. На ніч вона заплела коси та витончено і невимушено вінком уклала їх навколо голови. Сиве кучеряве пасмо вже не спадало їй на чоло, ледь помережане зморшками. Щойно я зачинив за собою двері, як почув клацання замка, поєднаного з ліжком автоматичним пристроєм.

Вона, як завжди, на одну мить широко розплющила золотисті очі. Але на її обличчі ще була якась тінь нервозної брехні, коли вона вигукнула:

- Як? Це ще що таке? Слуга, поденник, хлопчисько з простолюддя вривається до мене, коли я вже лягла спати?

- Це було ваше бажання, мадам, — відповів я, підходячи до її ложа.

- Моє бажання? Та невже? Ти кажеш — «бажання», замість того щоб сказати «наказ», який пані віддала слузі, хлопчику-ліфтерові, й з неймовірною своєю зухвалістю, зі своєю безсоромністю маєш на увазі «жагу», «полум'яний і пристрасний потяг», так, саме такий зміст безцеремонно й безоглядно ти вкладаєш у це слово, тому що ти молодий і гарний, такий молодий, такий гарний, такий нахабний… «Бажання», послухайно, герою моїх бажань, моя мріє, міньйоне в лівреї, солодкий ілоте, скажи, чи відважишся ти, при всій своїй зухвалості, хоч трішки розділити