Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна - Лідія Гулько
Маг надів білу маску, щоб не осквернити диханням вогонь, запалений блискавкою. Потім старанно вимив руки. Чистими руками клав на жертовник чисті дрова.
Вогонь швидко набирав сили. Жадібні язики виривалися вище бортів жертовної чаші. Служитель змахнув рукавом — у вогонь полетіло насіння. У повітрі приємно запахло. Стінами забігали, доганяючи одна одну, фантастичні тіні. Вони то витягувалися, то стискалися. У бігучих обрисах тіней Дарій узнав контури помешкань, де бував. Узнавав коней, обличчя друзів, але частіше — ворогів.
Чоловік у білій одежі прийняв скорботну позу і монотонним голосом молився. Чи то під дією пахощів, чи то в незвичній обстановці, але хвилювання охопило врівноваженого, холодного імператора. Він не відводив погляду від тіней, що компонувалися у сцени. Дивина! Ті сцени відтворювали події з добуванням ним, Дарієм, слави, визнання, царського трону. Цар чув тупіт кінських копит, брязкіт і свист схрещених мечів. Узнавав гадюче шепотіння зрадників. Чув хрускіт зламаних хребтів…
Біль, розпач і страх зненацька охопили царя царів. Голова в нього почала боліти і біль не проходив. Дарій гостро відчув провину перед небом і його жителями. «О, боги, прошу, дайте мені шанс. Я доведу вам свою відданість. Але вгамуйте біль. Він нестерпний. Не витримаю — збожеволію», — стогнав.
Від несподіваного доторку Дарій здригнувся. Чоловік, загорнутий у білий плащ, вказував пальцем на вихід.
Вони попрямували до розлогого платану. Дупло дерева було впорядковане під кімнату для побачень. Коли опустилися на лаву, то Дарій поштиво мовчав.
— Боги милостиві до тебе, царю, — співуче сказав служитель храму. — Щедро обдарували тебе вродою, гармонійними членами, розумом, доблестю, волею і щедрістю. Ти підкорив чужинські племена і вісімдесят народів. Але їхні храми залишив не зруйнованими. То якому богу ти поклоняєшся?
— Ахурі Мазді,[12] — хрипкувато відповів Дарій.
Він кашлем прочистив горло і стих. Маг теж мовчав. Прислухався до шелесту світло-зеленого листя. Можливо, до музики небесних сфер, яку чують лише вибрані. Чим довше мовчав маг, тим неспокійніше почувався Дарій. Нібито виправдовувався, сказав:
— Моє бажання — справедливість. Брехливому я не товариш. Я не запальний. Коли я гніваюсь, то твердо володію собою. Як воєначальник, я — відмінний воєначальник. Я володію невтомною силою в руках і ногах. Як вершник, я — відмінний вершник. Як стрілець із лука, я — відмінний стрілець із лука, як у пішому, так і в кінному строю. Цими здібностями мене обдарував Ахура Мазда. Я вміло ними користуюся.[13]
Скошений погляд мага ковзнув по рівному лобі Дарія, його тонкому загнутому носі, чепурній бороді. Відвівши погляд, служитель дорікнув Дарію:
— Ти направив свої ступні до давнього храму на догоду корисливій думці.
— Так, — підтвердив Дарій. В його голосі чулася образа. — Задля перемоги над поганцями я повинен заручитися підтримкою Сиріуса. Скіф викрав перстень Мадіни, що мав напис «Всеперемагаючому». Хто носить перстень, що є власністю мідійських царів? Назви його!
Маг натягнув на голову клобук і відвернувся від Дарія. Невдовзі сів рівно. Говорив холодно, карбуючи кожне слово:
— Перстень у неправедного,[14] князя Євстахія. Він із роду Іпока. За велінням неба перстень носить його син Михайло. Хлопчик одного віку з твоїм, царю, меншим сином Ксерксом.
— Отче, мене цікавить: чи поверну я перстень?
Маг дивився в ажурне латаття. Збайдужілим голосом мовив:
— Я просив про те небо. Заковика в тому, чи ти, царю, захочеш залишити собі перстень.
— Коли перстень опиниться на моїй руці, я його вже не зніму.
Дарій грізно стулив брови, що красномовно підтверджувало незворотність його рішення.
— У Михайла сильний небесний покровитель. Тобі, царю, доведеться вибирати.
Найвродливіший із людей гордовито розправив плечі.
— Я — Дарій, син Гістаспа, цар персів і всього материка…
Маг мерзлякувато пересмикнув вузькими плечима і ще глибше натягнув на голову клобук. Він безшелесно, мов тінь, вислизнув із дупла платана.
Глава другаУ білому шатрі
Летіли гінці тривожної вісті в царства і племена, з якими межувала Скіфія. Летіли і криком кричали:
— Народе, тривога! Погибель іде на твою землю! Усі табуни, усе твоє багатство Перс[15] собі забере!
А царям передавали:
— Якщо ти стоїш, то не сідай. Якщо сидиш, зразу ж вставай. Перс захопив Фракію, полонив гетів. Захопить і твої стада. Спіши до білого шатра царя калліпідів, що проти північного вітру від Ольвії. Іданфірс запрошує царів на саміт.
Чому ж тоді царі віддалених земель прибули на саміт раніше тих, чиї стада паслися неподалік скіфських? Невже безпека рідної землі для них мало важить?
Кожному прибулому скіфи раділи, як улюбленому синові.[16] Старики, вбрані в святкові каптани, тримали за поводи їхніх коней. Царі злазили з коней і ставали на червону доріжку, що вела поміж двох багать. Очищені від злих духів, заходили у біле розлоге шатро. Там їх приймали старші скіфи, а молодші догідливо підкладали замшеві подушки.
На вході у шатро прив’язаний до стовпа бичачий бурдюк із розчепіреними ногами. Сліпий раб невтомно орудує у ньому ложкою, мов веслом, збиваючи кобиляче молоко в міцну піну. Тут же без’язикі раби розливають напій у