Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна - Лідія Гулько

— Між гетами і Понтом у напрямку від Істра до Тіри лежить Гетська пустиня. Рівний і безводний простір — гарна пастка для Дарія. У пустині люди і коні почнуть падати від спраги, — серйозно відповів хлопчина.

— Оцей заведе Перса у Гетську пустиню? — сміхотливо перепитали Скопасіс із Таксакісом.

Царі сміхотливо підморгували ратеводі.

— Стратег, — іронічно тягнули чубаті вожді.

— Поки ви тут балакаєте, перси без перешкоди мандрують Степом. А мій мобільний загін помчить назустріч ворогові. Ми з’явимося перед ворогом несподівано. Перси кинуться нас доганяти. Ми вдамо, що злякалися, — і тікатимемо. При цьому повернемо голови коней у бік пустині. Поведемо персів за собою. Ми заманимо ворога в безводні місця. Перс піде нашими слідами, — гаряче запевняв Скіл старших.

— Хлопці, дитя гарно придумало, — верескнула цариця. — Погодьтеся, треба відразу збити Персяку зі шляху, що веде до Танаїса.[23]

— У нас розроблений інший план ведення війни, — нагадав Таксакіс.

Скопасіс (на знак згоди з Таксакісом він хитнув головою) огрів верескливу царицю осудливим поглядом. Крила білих брів Іданфірса сердито настовбурчилися. Безапеляційним тоном владика мовив:

— Пропозиція Скіла не суперечить моєму планові. Я, Іданфірс, підтримую молодого воїна. Прошу, шановні збори, його теж підтримати. Дамо молодому воїнові шанс на ділі довести, що він здатний мислити стратегічно.

— А я, Аріапіф, дозволяю молодшим товаришам брати з моїх косяків необ’їжджених коней, — докинув господар білого шатра.

Напевне, Аріапіф, хвилювався, бо кінець оселедця випав із-за вуха.

Скіфські царі перезирнулися. Чи не забагато уваги хлоп’якові. А тут ще й князь Скіфарб схвально відгукнувся:

— Щоб дружина Скіла виглядала чисельною, то хай хлопчаки з усіх царств приєднуються до його загону. Погодьтеся: гарна школа для хлопчиків. Не забувайте, шановні, ми в стані війні. Ніхто не лежатиме в тіні під возом.

— О, у Гетській пустині сонце колесом котиться по землі й траву спалює начисто. Від спеки земля там порепалась. У щілини можна вкладати долоню. І так вдень спекотно, що і вершник, і кінь не можуть дихати, — розказував Скіл.

Голос хлопчини тремтів і збивався від хвилювання.

— Згода, — поставив жирну крапку Іданфірс.

Не обертаючись, Скіл шанобливо задкував. Дійшов до своєї подушки і навмання сів. Та ще довго обличчя підлітка маківкою горіло поміж чоловічих — покалічених, спотворених шрамами, обпалених сонцем і негодою.

— Товариші, браття воїни, я закликаю вас випити до дна чашу нашої майбутньої перемоги! — виголосив Іданфірс.

Присутні підтримали пропозицію гуками і криками.

Ніхто не помітив, що біля Скіла з’явилась білява голівка. Вона належала Мишкові, сину князя Євстахія. Досі хлопчик терпляче лежав під столом. А це не витримав — визирнув. На нього ніхто не звертав уваги — очі вождів прикипіли до пузатої чаші, яку два чоловіки перли на підносі. На боках чаші були викарбувані сцени звитяги. Чаша пішла кругом. Старший, відпивши, передавав її нижчому за чином. Урочистість моменту підсилювало святкове вбрання чоловіків, котрі служили. Мишко милувався шароварами — синіми і зеленими, що заправлені у широкі розтруби шкіряних черевиків; сорочками, розшитими смужками позументу; тканими поясами з різнокольоровими китицями. Йому подобався цей одяг. Класний, а головне — зручний.

Голосили у ніч скіф’янки:

— О, горе! Чорне горе суне Степом, доганяє нас!

— Все пропало! Все загинуло! І ми загинемо!

— Папаю, чому гніваєшся на нас?

— Моє вогнище назавжди зруйноване. Несподівано вогонь задуло в ньому.

Жінки щиро сподівалися плачем розв’язати на серці вузол, затягнутий бідою. Для більшої певності ще й рвали на собі волосся і дряпали до крові щоки. Заплакані малюки просили у матусь моні. Отримавши ляпасів, верещали гучніше за матусь. Діди, що навчилися стримувати гнів, обіруч згрібали холодний попіл і сипали на голову. Навсидячки розхитувалися і усім своїм виглядом зображали невтішне горе. Кучматі чоловіки, повні енергії й сил, притихли. Сиділи кружкома, жували терпкі корінці трав і бридливо спльовували через плече. Покірно чекали розпорядження старших.

Поміж притлумлених дорослих збудженими табунцями сновигала дітвора. Перед світанком найстарші хлопчики збилися в зграю і чатували на того, хто вийде з білого шатра. Дуже кортіло їм почути рішення старших і першими переповісти новину рідним.

Прогорлали другі півні. Із білого шатра вислизнули Скіл із Мишком. Хлопчиків оточила босонога ватага. Горохом сипалися питання:

— Коли рушаємо на Перса?

— Сьогодні?

— Ні? Взавтра? Скіле, признавайся, коли?!

Гордий увагою, Скіл відвів своїх шанувальників подалі від білого шатра. Мишко тупцяв поряд. Але спритніші хлопчики відтіснили його від свого кумира. Скіл зупинився. По-дорослому розправив плечі, випнув груди. Набравши поважного вигляду, голосно сказав:

— Браття, цар усіх царів сколотів Іданфірс наказав мені сформувати мобільний загін. Я, Скіл, син царя Агіапіфа, буду у вас за старшого.

О, нарешті прозвучало те, чого прагнули гарячі серця. Хлопчики підняли руки і несамовито закричали. Викричавшись, щільно оточили свого кумира. Скіл, щоб виглядати старшим, супив червонясті брови, ламким баском наказував:

— Беріть у дорогу луки, стріли та наплічні щити. Кладіть у торби коржі, а турсуки наповнюйте свіжою водою. У кого нема коня, може взяти його з царського косяка. Мій батько дозволяє. Сідла, чапраки і збрую теж дарує цар Аріапіф.

Хлопчики накивали п’ятами до своїх кибиток і яток — рухомих, переносних жител. Скіл гукав навздогін:

— Місце зустрічі — вигін! Коло шовковиці!

У Мишка шалено калатало серце. Жвава уява малювала картинки, з яких вибудувалося захопливе кіно. Ось загін