Українська література » Пригодницькі книги » Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Читаємо онлайн Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк
гірське плато, з якого відкриваються довколишні вершини, розкинулася внизу, над затишним плесом затоки і лісом корабельних щогл. Недаремно тут височів метеорологічний пост — вся бухта лежала як на долоні, і жоден вітер не минав цього узгір'я. Руді, порослі злинялою травою скелі, на яких хтось хазяйновитий спорудив дерев'яні сходи, стрімко спускалися до води.

Минали останні години моєї останньої вахти. Небо починало сіріти. Мені першому було видно, як прокидався порт. Власне, він і не спав. Цілу ніч у затоці сновигали буксири, кидали якір прибулі кораблі, в рейс лаштувалися інші. Та на світанку кораблів поряснішало. Он праворуч, по фарватеру, як гуси на ставок, у море потяглася низка риболовецьких сейнерів. Частіше засновигали буксири.

Від пагорбкуватого острова насувалася хмарна завіса. Клубочився туман, крапельками роси осідаючи на обличчі. Видимість — нульова, і я раз по раз калантирив у ринду. Густий мідний дзвін стелився над рейдом, вплітаючись у пряжу таких же дзвонів, що долинали з сусідніх кораблів.

Віддзвонив я своє, віддзвонив! Лишалось пошкодувати, що все так складається: через кілька днів я списуюсь із судна.

І тоді, в останні дні мого вахтування, трапилась ця зустріч…

З тих дерев'яних сходин, що на кручі, я не раз спостерігав, як у гавань заходили кораблі, скреготом витравлених якір-ланцюгів сколихнувши тишу. Я люблю, коли здалеку повертаються кораблі. Так радісно на серці і — трохи сумно. Метеорологи, помітивши, що я тут часто вештаюсь, запропонували:

— Наймайся, хлопче, до нас на роботу — спостережники нам потрібні.

Якось увечері, повертаючись з міста, над сходинами помітив я щось біле. І неначе білопінне марево сколихнулося внизу. «Не вишня, бува, розквітла в цю передчасну провесінь?» — майнула думка.

Кошлаті сутінки, стемнілі в передгроззя, клубочилися довкола. Та я розгледів-таки білопінне «марево»!

На краю кручі, з накинутою на плечі хустиною, по-весняному гарно вбрана, стояла не знайома мені дівчина. Ніжний і чистий, як у лісового струмка, голос раптом вивів сповнену надій і потаємних сподівань пісню — про те, як море розлучає з коханим і що воно не владне їх розлучити.

І голос, і ті слова будь-кого схвилювали б, не зоставили байдужим. Я наважився підійти до співухи.

Не пам'ятаю, хто сказав, що коли ми виграємо в одному, неодмінно програємо в іншому. Хтозна, можливо, й справді ми втрачаємо, нехтуючи тим, що нам дарує випадковість. Можливо, ми необачні й жорстокі, і проліски, пророслі з-під снігу, через короткозорість серця не маємо за квіти, а то й гірше — топчемо їх. Можливо. Бо кожна мить неповторна, а чиясь дорога, перехрещена з твоєю, іде у безвість, вчасно не втримана при тій випадковості. Лишається запізніле, гірке каяття…

Так думав я. Але не тоді — пізніше. Нині ж передо мною стояли сині, з чеканням, мовби мало трапитись диво, очі — все те, на що очікуєш, до чого прагнеш; її з дитинною невинністю розтулені уста; і море, і вітер…

Та що мені було до того! Когось ждали і не діждалися, чиїсь не збулися надії. Бо дівчина когось-таки чекала.

Спалахнула блискавка, освітивши узбережжя й кручі.

Отоді й побачив я внизу стиснутий бортами сусідніх суден, щойно прибулий кораблик. Білий, як диво-марево, кораблик. Слов'янською в'яззю на кормі його було викарбуване єдине слово: «Буревісник».

Розділ другий
ЗУСТРІЧ У ЗЕЛЕНОМУ КУТКУ

— Отже, по останній. Як у нас кажуть, на коня — і гайда!

— Чому по останній? — заперечив я. Мені згадалося колись прочитане з життя моряків вітрильного флоту, і я мовив:

— Моряк повинен бути гарно поголений і… трохи напідпитку. Тож налий — в очах у мене анітрішечки не потемніло.

— Душа в тебе темна, — прикинувшись розгніваним, випалив Лисогурський.

Відповідь, нічого не вдієш, влучна: до кишені по слово Миколі не удаватись.

Я прикусив язика. Та й навіщо його гнівати? Як-не-як, він мій гість.

Проте Лисогурський обізвався сам:

— Налити я можу — шампанського ще півпляшки є. А тільки запам'ятай, голубе: п'яним можна бути не обов'язково від вина.

Його повчання змусило мене огризнутись:

— Тоді від чого ж п'яніють?

— Від чого? Ну, хоч би од морських вітрів, від того, що господь бог не обділив нас пригодами. І ще скажу: застаріла ота формула про моряків.

Пристрасті розпалювались. Прощальна вечірка могла закінчитися скандалом. Невідомо, правда, чого. Ніхто з нас — де там! — не полюбляв пити. А моє базікання про це з посиланням на авторитетні джерела ніщо інше, як просто жарт.

Та Микола гарячкував:

— Навіть хто так думає, той ганьбить звання моряка! Це кажу я, Лисогурський, що море знає з пелюшок.

Він, може, й не хизувався, але причетність свою до моря явно перебільшував. Ми знали: Лисогурський на флоті не з пелюшок, як він твердить, а всього-на-всього після морського училища. Чого його потягло до моря, для нас лишалося загадкою. З діда-прадіда Лисогурські були степовиками. Микола теж працював біля землі. А потім, на подив батькам-хліборобам, викинув колінце: подався в Арктичне училище.

Я пам'ятаю навіть, як Микола розповідав про своє «посвячення» в моряки. Похилого віку тітка, в якої він мешкав, з нагоди закінчення племінником училища влаштувала святкову вечерю. Зібралися тітчині подруги, такі ж, як і вона, самітні вдовиці, заходилися, значить, «квоктати» над його нерозумною головою: навіщо йому, мовляв, здався Льодовитий океан! Чи не краще було б влаштуватися в місті-герої?

Невський проспект, театри, музеї. Та і її, тітку стару, доглядав би.

Одначе вибір було зроблено.

Три роки працював хлопець на Діксоні, аж потім вже переїхав сюди.

Відгуки про книгу Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: