Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Я збиравсь уже виходити з хати, коли в двері хтось постукав. Принесли вранішню пошту. Листоноша простяг квитанцію:

— Розпишись!

Хоч підпису в радіограмі не було, та я зрозумів: вона від Лисогурського. Його стиль — серйозність і пустощі.

Якось він Світилу надіслав таке: «Вітаю з народженням близнюків. Ельвіра».

Яка Ельвіра і які близнюки, відомо було лише Миколі.

Нині він повідомляв, що в бананово-лимоннім Сінгапурі, куди завітала його флотилія, «потрібних мавп з породи кунду немає». Дістати їх можна, писав Лисогурський, в Кенії, що він і зробить, повертаючись з рейсу.

Звичайно, про цих мавп я і гадки не мав, тим паче мови не було, щоб він їх мені привозив. Його чергова витівка! Та в тій же радіограмі говорилося: «Не хнюп носа, старий! Іди на абордаж. Раджу звернутися до Федоровича».

Капітан першого рангу Костянтин Федорович, з яким ми ходили вивчати Куросіо, через хворобу списався з судна і тепер працював у пароплавстві. На судні він був капітан-наставником. Є така посада. Людина, що бездоганно знає судоводіння, з великим морським досвідом, передає знання молодшим, навіть капітанам.

Той молодий капітан, що командував нашим кораблем, чоловік неспокійний, галасливий. Він був всюдисущим. Крім містка, його бачили в машинному відділенні, в синоптичній, а то й на камбузі, схиленим над казанами. Голос лящав з усіх суднових гучномовців — капітан командував.

— Метушиться, — знаюче мовив боцман. — Як півник, у якого не зміцнів голос.

Він, боцман, на флоті з дитинства, не одного капітана пережив і, отже, дещо таке відає, чого не розуміємо ми.

Федорович жив у сусідній з матросами каюті, без претензій на розкіш чи винятковість, як того вимагала його посада. І здавалося, що він не працює, як працював його молодший, завжди заклопотаний колега, відчужений од житейських дрібниць, а бавиться. І риболовлею Федорович захоплювався, і з матросиками «баланду травив».

Одначе була у ньому якась прихована сила — глибінь, що повагу й обожнювання викликала. Бо в людині, мабуть, шанується не так набуте досвідом — вміння з часом приходить до кожного, — як людяність і душевна щедрість, з якою вони роздаються іншим.

А Федорович жив для інших.

У свої шістдесят з лишком років він мав досвід уславленого капітана, людини, що самотужки, почавши матросом, опанувала всю загадковість морського ремесла. Та й чи ремесло то? Може, точніше, творчість. Бо він і в мирний, і в тривожний воєнний час — на флоті таке буває! — тонув. Не раз, можна сказати, богові душу віддавав, а моря не відцурався. Окрім цього моряцького досвіду, було у Федоровича те, що будь-кому підставу давало б сказати: «І після мене на землі слід лишився…»

Федорович мав учнів: матросів, штурманів, капітанів — сотні людей, що з ним колись працювали, а потім десь у морях пролягли їхні дороги.

Так, він міг пишатися: жоден його вихованець не зганьбив звання моряка.

Часом з газет або й розповідей моряків довідувався старий капітан про своїх учнів. Ті, в свою чергу, вдячно пам'ятали вчителя.

Обвіяні вітрами всіх широт, морські вовки, якими стали, не забували свого першого капітана, його науки: «Не для втіхи чи власної вигоди обирає людина море — його треба любити всім серцем».

Коли я мав списуватися з судна, зайшов і до Федоровича — попрощатися. Він мовив:

— Гризи теорію! Ну, а коли складеш іспити, знайди мене. Не соромся. Якщо людину й справді кличе море — допоможу.

У кишені в мене лежав щойно отриманий диплом: такий-то, мовляв, пройшов курс виробничого навчання, склав іспити в обсязі програми для матроса другого класу. Школярська муштра — такелажні роботи, сигнальна справа, судноводіння — лишилася позаду.

Моя самотина в Зеленому кутку не минула марно. Папірця про закінчення навчання було достатньо й не достатньо, щоб піти в плавання.

І тоді я наважився подзвонити Костянтину Федоровичу.

— А, великий мореплавець! Приходь, приходь. Він зможе мене прийняти в четвер о пів на дванадцяту…

Вікно його кабінету виходило у двір — тісний кам'яний закуток, неначе прозорим люком, прикритий вгорі шматком синього неба. Кабінет нічим не різнився від тієї каюти, в якій Костянтин Федорович жив на судні. Стіни обвішані картами, і на них — то пунктиром, то масною чорною лінією — прокреслено маршрути. Мініатюрні прапорці, повтикані на тих картах у Тихий та Індійський океани, мабуть, показували місцезнаходження суден, за які старий капітан відповідав.

Коли я увійшов до кабінету, крім Костянтина Федоровича, там сидів ще один незнайомий мені чоловік. Засмаглість суворого, з меткими очима обличчя свідчила, що він постійно буває під пекучим, нетутешнім сонцем. На лацкані кітеля висів значок: якір, обплутаний ланцюгом. Такі значки носять капітани далекого плавання.

Ми зустрілися поглядами. Незнайомець прискіпливо окинув мене з ніг до голови, зважуючи про себе, що я за один. Та якого висновку він дійшов — лишалося невідомим. Глузлива посмішка, що на мить майнула в куточках його уст, безслідно щезла, і обличчя знову стало зосереджене.

Помітивши, що я знітився, Федорович кивком голови запропонував сісти.

— Не зважай на нашу баталію, — мовив. — А втім, можеш послухати. Корисно! — І він, сідаючи до столу, по-змовницькому підморгнув.

Ось про що вони говорили.

У Тихий океан споряджається наукова експедиція. Океан цей ще мало вивчений, хоч у ньому й працювали дослідні кораблі. Та цього разу намічено послати комплексну експедицію. А це означає: в її роботі візьмуть участь багато вчених — геологи, синоптики, іхтіологи, геофізики.

Наприкінці жовтня судно має вийти в море.

Я слухав, і дух перехоплювало від почутого. Неначе поруч було те, до чого давно йшов і прагнув. Руку простягни —