Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
— Або який я невдаха.
— Тож ми вже дійшли до третьої історії,— сказав я.— Навін Едеїр, індо-ірландський приватний детектив.
Він почав реготати, показуючи білі зуби, але швидко перестав.
— Відверто кажучи, то немає про що розповідати.
— Навін Едеїр,— оголосив я.— Що тебе більше схвилювало — частина про індійця чи про ірландця?
— У мені забагато англійського як на індійців,— посміхнувся він,— і забагато індійського як на англійців. Мій батько...
Гострі шпилі й загублені долини для багатьох з нас — це землі, що називаються Батьківщиною. Видряпавшись на один з таких шпилів, я чекав, доки Навін продовжить розповідь.
— Потому як він покинув мою маму, ми опинилися на вулиці. Ми були безхатченками, аж доки мені не виповнилось п’ять років, хоча я надто мало щось пам’ятаю з того часу.
— Що сталося?
Він поглянув на вулицю і, розширивши очі, уважно стежив за зміною кольорів та емоцій.
— У нього був туберкульоз,— відповів молодий детектив.— Він написав заповіт, переписавши все на маму: як виявилося, він забагатів, тож ми отримали багато грошей, і...
— Все змінилося.
Він поглянув на мене, немов усвідомлюючи, що сказав забагато.
Вентилятор, який висів усього за декілька дюймів від моєї голови, почав підморожувати мені мозок. Я покликав офіціанта і попросив збільшити температуру.
— Вам холодно? — почав глумитися той, утримуючи руку на вимикачі.— Дозвольте я покажу вам, що таке холод!
Він увімкнув вентилятора до зимових п’яти градусів. Я відчув, як мої щоки почали німіти. Ми оплатили рахунок і пішли, почувши його прощальні слова.
— Другий столик знову вільний!
— Я обожнюю це місце,— сказав Навін.
— Справді?
— Так. Смачний сік, жахливий персонал. Супер.
— Ми можемо стати друзями, детективе. Ми справді можемо.
Розділ 2
Наше минуле — любий ворог, який завжди невчасно про себе нагадує. Спогади про дні у Бомбеї виринають так яскраво і раптово, що інколи мені потрібна щонайменше година, щоб остаточно отямитися. Посмішка, пісня — і я знову там. Сплю допізна, катаюся на мотоциклі по гірських дорогах, або зв’язаний і побитий випрошую хоч невеликої перерви в Долі. І я люблю кожну таку хвилину, кожну хвилину, проведену з друзями і ворогами, з польотами і прощеннями, кожну хвилину мого життя. Але минуле знаходить спосіб відносити тебе в правильне місце у непідходящий час. І це може спричинити шторм усередині.
Я таки мав би бути злостивим — після всього, що я зробив і що заподіяли мені. Люди кажуть, що я мав би бути озлобленим. Один шахрай сказав мені: «Ти був би на вершині, якби тобі трохи люті». Та я народжений без цієї емоції і ніколи не відчував люті або злостивості. Я сердився і ставав відчайдушним, занадто часто вчиняв погано, доки не зупинився; але ніколи ні до кого не відчував ненависті, свідомо не бажав нікому лиха, навіть тим, хто мене катував. Невелика міра злості досі мене час до часу захищала, як і будь-кого, але я зрозумів, що приємні спогади не проникають крізь цинічні двері. Я дорожу своїми спогадами, навіть коли вони з’являються невчасно, нагадуючи ті хвилини, коли сонячне проміння пробивалося крізь крони дерев на вулицях Бомбея, і відчайдушних дівчат, які носилися на скутерах крізь дорожній рух, і тягачів ручних візків, що надривалися, тягнучи вантаж, але все одно усміхалися, і перші спогади про молодого індійсько-ірландського приватного детектива, якого звали Навін Едеїр.
Ми просто деякий час мовчки прогулювались у цьому шаленому танку вулиць, обминаючи машини й потоки людей, петляючи між велосипедами й ручними візками.
Гурт чоловіків, одягнених у важкі темно-сині уніформи, базікав і сміявся, сидячи біля входу до приміщення пожежної бригади. Усередині пожежної станції стояли дві величезні пожежні вантажівки, і сонячне світло мерехтіло на їхніх лискуче-червоних і хромованих поверхнях.
До однієї зі стін було прилаштовано зображення екстравагантно прикрашеного храму Ганумана[7], а біля нього висів знак, що проголошував:
ЯКЩО НЕ МОЖЕШ ВИТРИМАТИ СПЕКИ,
ЗАБИРАЙСЯ З ОХОПЛЕНОЇ ВОГНЕМ БУДІВЛІ
Пройшовши трохи далі, ми опинилися в торговому районі, що простягнувся ще від ринку Колаба. Торговці склом і рамками, крамниці деревини й фурнітури, електротоварів і сантехніки потроху поступалися місцем крамницям одягу, прикрас і бакалійних товарів.
Ми зупинилися біля входу на ринок, поки декілька великих вантажівок виїжджали з бічної ґрунтової дороги на головну магістраль.
— Слухай,— сказав Навін, доки ми чекали.— Ти правий, Вікрам справді забагато базікає, але далі мене ця інформація не піде. Розповідати про це я нікому не збираюся, крім тебе. Ніколи. І якщо тобі коли-небудь потрібна буде моя підтримка, друже, я завжди до твоїх послуг. Я хочу, щоб ти це зрозумів. Я допоможу тобі в пам’ять про Аслана, якщо не погодишся просто так прийняти мою допомогу.
Уже не вперше я визирнув з того нестерпного вигнання, яким стало моє життя, і побачив осяяні вогнем очі, що палали на верхівці скелі під назвою «втеча». У ті роки я іноді зустрічав несподіваних друзів, і вони, неначе провісники революції, співали бунтівних пісень, закликаючи втекти від системи.
Вони бажали для мене свободи, бо почасти жадали побачити бодай одну людину, яка втекла і стала вільною. Я посміхнувся Навіну. Це був не перший і зовсім не останній раз, коли я поплив за течією.
— Вітаю,— сказав я, простягаючи руку.— Я — Лін. Я не лікар з нетрищ.
— Приємно познайомитися,— відповів Навін, потискаючи мені руку.— Я — Навін, і дякую тобі. Завжди корисно знати, хто не лікар.
— І хто не з поліції,— додав я.— Може, вип’ємо?
— Я не заперечую,— люб’язно відповів він.
У цю мить я відчув, як хтось підійшов занадто близько до мене зі спини. Я різко обернувся.
— Стоп! — обурився Близнюк Джордж.— Легше з сорочкою, друже. Це ж п’ятдесят відсотків мого гардеробу, щоб ти знав!
Відпускаючи його, я встиг відчути під пальцями його сухоребре тіло.
— Вибач, друже! — відповів я, розгладжуючи його сорочку.— Отак нишком підкрадатися до людей... Мав би вже знати про наслідки, Близнюче. Одного дня це для тебе може кепсько закінчитися.
— Справді винен, друже,—: вибачився Близнюк Джордж, нервово роззираючись навкруги.— У мене невеличка проблема, розумієш мене?
Я потягнувся рукою до кишені, але Близнюк мене зупинив.
— Друже, проблема не такого роду. Ну, якщо бути відвертим, то ця проблема також присутня в моєму житті, але знаєш, бути без копійки в кишені — це постійний стан, що практично