Ставка більша за життя. Частина 2 - Анджей Збих
Інгрід Кельд не прийшла. Клосс півгодини чекав на неї біля кінотеатру “Рома” — від о пів на сьому до сьомої вечора. Став у чергу по квитки, але потім роздумав. Почав прогулюватися перед кінотеатром, палячи цигарку за цигаркою. Цілісінький день він пробув на нараді у командора, не вдалося навіть подзвонити до Інгрід, перевірити, чи вона вдома і чи не змінила своїх планів. Тепер у нього залишалося кілька годин, і якщо шведка вже перебуває під охороною гестапо, нічого не вдієш… “Пам’ятай, що зв’язкова з Парижа приїздить о другій годині ночі”, — повторював Арнольд. Тільки він, Клосс, міг урятувати цю жінку. А Інгрід не прийшла. Вулиця перед кінотеатром спорожніла, двері зачинили, сеанс почався. Клосс кинув недокурок на тротуар і подався до Альбертштрассе. Квартира Інгрід від кінотеатру була недалеко, він дістався туди за п’ять хвилин.
Клосс вибіг на сходи і подзвонив. Йому знову відчинила фрау Шустер.
— Це ви? — здивовано запитала вона. — А де ж Інгрід?
— Саме про це я й хотів запитати! — майже вигукнув Клосс.
— Вона вийшла ще до пів на сьому. Сказала, що йде до “Рома”, бо має там зустрітися з вами.
— Вона не прийшла.
— Може, передумала, — з відтінком задоволення мовила фрау Шустер, але тої ж миті на її обличчі з’явилася тривога. — Інгрід ніколи не запізнюється, — пошепки додала вона.
— Мені хотілося б знати, куди саме вона пішла.
— І я б хотіла знати! — вибухнула фрау Шустер. — Я ж сказала вам, як добрій людині! Не прийшла, то й не прийшла, — вела вона далі. — І не морочте ви їй голови, дайте їй спокій.
Оце й усе, що довідався Клосс. Може, Інгрід пішла в театр, може, швендяє з Бертою по місту, а може, гауптштурмфюрер Мюллер вирішив, що перед операцією їй найбезпечніше буде в гестапо? “Зв’язкова з Парижа приїздить о другій годині ночі…” — знову майнула думка. Що ж іще можна зробити? Не піде ж він до будинку поліції і не застрелить панну Кельд у кабінеті Мюллера,
Клосс вийшов на вулицю. У під’їзді знову стояв швейцар і старанно чистив люльку? цього разу він навіть не глянув на Клосса.
— Ви не бачили часом, — запитав обер-лейтенант, — куди пішла панна Кельд, шведська співачка із сорокової квартири?
Швейцар довгенько мовчав. Він узяв цигарку, якою пригостив його Клосс, і сховав люльку в кишеню.
— Бачив, бачив, — відповів той. — У напрямку Бісмаркштрассе. Але вона недалеко відійшла, бо під’їхав чорний “мерседес”, вискочили двоє чоловіків і запросили її в машину.
— Вони були в мундирах?
Швейцар підозріло глянув на Клосса.
— Ні, пане обер-лейтенант, у цивільному.
— Панна Кельд чекала машину? — Але запитання було зайве; швейцар тільки знизав плечима і сказав, що він же нічого не знає.
Клосс не сумнівався — це гестапо! Мюллер хоче бути впевненим — він не з тих, що люблять ризикувати. Інгрід Кельд стала недосяжною, наказ залишився невиконаний. Проте Клосс і не думав відступати: зв’язкову треба врятувати, треба знайти інший вихід.
Це саме він повторив Арнольдові, коли через кілька хвилин зайшов до нього в квартиру. Старий був стривожений: кульгаючи, він нервово ходив по кімнаті, грюкав шухлядами і переглядав якісь папірці.
— Дивлюся, чи нема чогось підозрілого, — пояснив Клоссу. — Тепер я щовечора переглядаю свої речі. Радіостанції вони не знайдуть, а якщо знайдуть… — Арнольд махнув рукою.
Клосс сів на ліжко.
— А ти як гадаєш? — запитав він.
Арнольд знизав плечима.
— Центр сьогодні повторив наказ.
— Ти можеш описати портрет зв’язкової?
— Я не вимагав його, — відповів Арнольд.
— Попроси негайно.
— Я можу ввімкнути рацію тільки о четвертій ранку.
— Запізно. Що ж робити?
— Вип’єш чаю? Звичайно, сурогат, — пояснив Арнольд. — Можу ще почастувати тебе картопляниками. Більше нічого немає.
— Що ж робити? — повторив Клосс.
Арнольд мовчав.
— Кельд прийде на вокзал у супроводі гестапівців, — міркував обер-лейтенант. — Я зможу вистрілити в неї або у вестибюлі вокзалу, або на сходах, що ведуть на перон.
— Ти збожеволів!
— Є деякі шанси втекти. Я приїду туди в цивільному одязі, стрілятиму зблизька, несхибно.
— Центр не схвалить цього плану.
— Кельд мусить загинути, — твердо промовив Клосс. — Ідеться ж не тільки про життя зв’язкової і про документи, які вона везе. Сам же розумієш…
Арнольд кидав картопляники на сковорідку. Робив він це вправно і дуже швидко. Поставив на стіл бляшанку з мармеладом.
— Я люблю картопляники з солодким, — пояснив він. — І взагалі люблю всякі солодощі, тільки шкода на них витрачати купони.
Клосс підвівся.
— Що ти надумав? — стривожився старий.
— Те, що сказав. Іншого виходу я не бачу. Коли б я знав, що Інгрід до другої ночі не повернеться додому…
— І що тоді? — Арнольд заходився вже їсти. Він аж давився, запихаючи картопляники в рот пальцями.
— У мене є кілька непоганих пластикових “іграшок”, — спокійно сказав обер-лейтенант. — Навівши механізм на певну годину, я залишу одну з них у квартирі Інгрід. Мене й раніш відвідувала така думка, та жаль було тієї фрау Шустер. Але тепер…
— Ти завжди був сентиментальний, — зауважив Арнольд.
Наближалася вже десята вечора, коли Клосс знову з’явився в районі Шарлоттенбурга. Заходячи до ресторану “Золотий змій”, він залишив у роздягальні плащ і невеликий, але досить важкий портфель. Все-таки жевріла надія, що застане тут Інгрід (адже ж Мюллер міг запросити її на вечерю; Клосс був певний, що не видасть себе, бо Інгрід Кельд і раніше водилася з високими чинами СД) або Берту з Шульцом, які могли про неї щось знати. У залі було тіснувато;