Нічні сигнали - Гейнц Мюллер

— Це добре, Вернер, — сказав він поволі, — але щоб більше не самочинствував. Досі ми разом варили кашу, разом і їли… Так мусить бути завжди!

Клаус щось буркнув на знак згоди. У Акселя відлягло від серця. Він підвівся і дружньо потис руку Вернерові. Вони зрозуміли один одного без слів.

Хоч у них і не було надій, що їхню радіограму там на землі прийняли й зрозуміли, однак вони все ж чинили опір злочинним діям, і вже саме це відчуття сповнювало їх новою вірою у власні сили.

Проте вони помилялися. Радіограма дійшла. Один радянський командний пункт на тій самій хвилі приймав від літака ближньої розвідки корективи артилерійської стрільби. Раптом радист між знайомими даними почув чужі знаки Морзе. Спершу це його дещо спантеличило, він сприйняв той писк як випадкову перешкоду, та коли ті самі знаки стали повторюватись, олівець механічно забігав по паперу, лишаючи по собі сліди з крапок і рисочок. На жаль, радистові не вдалося записати всі знаки повністю, але повторення передачі він так більше й не дочекався. В ту ж мить знову пролунали позивні коректувальника, і довелося продовжити свою роботу.

Коли через дві години прийшла зміна, радист показав колезі папірець і спитав:

— Ти зміг би розшифрувати це?

Той почав підставляти літери з російського алфавіту, але в нього вийшла така ж сама нісенітниця, як і в його попередника. Тоді спробував підставити німецькі літери і неабияк зрадів, коли прочитав: «Увага, попереджаємо…» Решта так і лишилась незрозумілою для нього. Надто багато знаків були незнайомі або просто пропущені. Єдине, що він ще спромігся скласти, це слово «Новгород». Однак і це спонукало його негайно вирвати аркушик з блокнота, переписати знаки ще раз начисто і з коротким донесенням про обставини й точний час прийому радіограми передати їх офіцерові зв’язку, який знав німецьку мову.

Старший лейтенант Кримов зміг прочитати ще кілька слів, та від цього зміст перестороги не прояснився. Німецькі фрази для нього були надто незвичними, щоб правильно розгадати їх у такому понівеченому вигляді. Навіть з допомогою словника і деяких припущень він не просунувся вперед.

Зрештою, Кримов не надав особливого значення цій справі, бо вважав, що в даному разі йдеться про звичайну погрозу, до яких вони вже звикли. Проте на всяк випадок на світанку він усе ж передав оригінал радіограми, разом з своєю розшифровкою, через зв’язкового мотоцикліста до відділу обробки матеріалів.

Але там було досить важливіших даних для обробки. Побіжно проглянувши текст, поспішили погодитися з думкою офіцера Кримова. Випадково, уже надвечір, ця справа потрапила в руки капітанові Новикову. Це був сибіряк — високий, білявий, з засмаглим обличчям і світло-сірими очима, він відрізнявся особливою грунтовністю у всьому, його спокусила ця таємнича радіограма, бо він знав німецьку мову і сподівався більше вичитати в ній, ніж зуміли його колеги.

Йому вдалося розшифрувати ще кілька слів: «завтра вночі»… «бом…дуванню»… «на схід»… «дорозі на Новгород». Кінець кінцем він запросив дивізійного перекладача. Спільними зусиллями їм вдалося доповнити текст, і стало зрозуміло, що це була не одна з звичайних погроз, а пересторога.

Новиков, недовго думаючи, сказав:

— Їду негайно до генерала, хай він вирішує, як бути!

В ту ж мить викликав мотоцикл, скочив у коляску й помчав до командного пункту армії.

Вже починало сутеніти, коли сибіряк стояв перед командуючим і доповідав. На закінчення Новиков сказав:

— Щоб розшифрувати це повідомлення, нам довелося дати певну волю своїй фантазії. Проте ми переконані, що правильно розгадали текст радіограми. Про вірність повідомлення я судити не можу.

Генерал замислився на якусь мить, відкашлявся й сказав:

— Я теж не можу визначити правдивість повідомлення. І все ж таки наш обов’язок — врятувати беззахисних поранених. Тому я наказую: евакуювати всі госпіталі й перев’язочні пункти і не заселяти їх три дні, якщо це повідомлення виявиться невірним. — Потім невдоволєно додав: — На жаль, я не маю в своєму розпорядженні достатньої кількості винищувачів і не можу за такий короткий час стягнути потрібну кількість зенітних частин, щоб дати належну відсіч німецьким бомбардувальникам.

Не більш як за годину до містечка вже мчала моторизована транспортна колона. Похапцем, абияк розміщали поранених на соломі, закутували в ковдри й мерщій вивозили до найближчого лісу. Прибували все нові й нові санітарні та вантажні машини. Невдовзі після півночі госпіталі й приймальні пункти були евакуйовані.

Серед поранених поступово поширилась чутка про причини поспішної евакуації. Минали години, немало німецьких літаків пролітало над містечком — це було тут, за якихось сорок кілометрів від фронту, звичайним явищем, — проте не впала жодна бомба. Невже-таки вони справді стали жертвою грубої витівки? Поранені стогнали від болю й спраги. Між ними в розпачі бігали лікарі й сестри. Як вони могли допомогти їм без спеціальних інструментів, без достатньої кількості перев’язочних матеріалів і болезаспокійливих медикаментів?

Вже почало світати, коли в повітрі почувся перший гул. Бомбардувальники, наче величезні джмелі, вишикувані в чіткому порядку, вкрили небо. Над ними дзвеніли крихітні крапки — винищувачі прикриття. І тут посипалися бомби. Маленькі, наче іграшкові, вони відділялися від фюзеляжів, перекидалися, поблискували в перших сонячних променях і зникали в глибині. Ще мить — і загуркотіло так, ніби настав кінець світу. Велетенський грибоподібний стовп диму звився аж до самих хмар, фарбуючи їх в дедалі темніший колір і розсуваючись у всі боки.

От і сталося. Сповнені жаху, поранені думали про те, що було б з ними в ці хвилини, якби вони лишилися в своїх ліжках. Тимчасом підрозділи німецьких бомбардувальників, ніби нічого й не сталося, в строгому порядку розвернулися широкою дугою й поволі зникли на заході.

Дізнавшись про цей наліт, генерал не сказав жодного слова. Він довго стояв нерухомо, стискаючи кулаки. Проте почуття справедливості змусило його констатувати, що німецьких радистів, які послали в ефір