Нічні сигнали - Гейнц Мюллер
Момент, коли Аксель збирався вистрибнути, наближався щосекунди. Ось над першим великим поселенням він відтягне засувку, кришка люка відкриється, і він випаде з літака, йому ще лишилося закріпити на собі парашут, що лежав позаду у вузькому проході до дверей, якими закінчується задня частина фюзеляжу.
Чи треба йому попрощатися з екіпажем? Чи може він довіряти цим людям? Це ж не ті колишні товариші, з якими він літав роками, — ті, звичайно, зрозуміли б його і навіть допомогли б. Їм би він міг розповісти все, що пережив і вистраждав за останні два роки. З ними Аксель міг би поділитися своїми думками, які визріли за цей час під впливом стосунків з французами, яких примусили «добровільно» вступити на німецьку, військову службу, бо в разі відмови їхні сім’ї «померли» б у концтаборах; з чехами, яких об’явили німцями й одяг— ли в німецькі мундири, хоча ті жодного слова не розуміли «рідною мовою»; з антифашистами, що лише завдяки якомусь випадкові уникли концентраційного табору, і з багатьма військовими, які відмовилися виконувати людиноненависницькі накази або хоча б недвозначно висловлювали своє негативне ставлення і до них.
Так, своїм колишнім товаришам по екіпажу він мусив би розповісти про все це, пробудити їх і вирвати з цього стану бездумної, смиренної покірливості, що так красиво іменувалася солдатським послухом, а по суті була не чим іншим, як безнадійною малодушністю і боягузтвом перед власною відповідальністю. Своїм колишнім товаришам по службі він повинен був би допомогти знайти вірний шлях до іншої, кращої Німеччини. Але що робити з цими людьми? Він так мало знає їх…
Аксель Кролль уважно розглядав землю там внизу, мешканцям якої збирався звірити своє життя. Над ним, на відстані простягнутої руки, стирчала товста, незграбна гармата, бридкий широкий ствол якої був спрямований вниз. Прямо над головою звисав приклад з магазином, в якому лежало двадцять п’ять згубних двадцятиміліметрових снарядів. Слабким потиском вказівного пальця він міг послати вниз смертоносні набої. Але Аксель не про це думав. Літак наближався до мети, і бортмеханіка заполонили інші турботи.
— Клаус, пора! — рявкнув по СПУ Густав.
В ту ж мить Клаус Зоммер вимкнув автопілот, який весь час самостійно підтримував задану висоту, напрям польоту і позицію машини; одночасно він ручним акселератором убавив газ, щоб мотори раптом не заревли, коли машина піде на зниження. Для всіх членів екіпажу це було сигналом до посиленої пильності. Цей момент, коли кожен був зайнятий своїми справами, Аксель використав для того, щоб надіти на себе парашут. Раз, два — і застібка прив’язного ременя клацнула у нього на грудях. Він був готовий.
Тимчасом машина почала різко знижуватися.
— Три з половиною… Три тисячі… Дві з половиною… — повідомляв Клаус висоту.
Аксель зірвав з голови кисневу маску.
Вони наближалися до нижнього шару рідких хмар. Туманна завіса проносилась мимо літака. Показався об’єкт атаки — маленьке російське містечко, скоріше село, варте уваги тільки тим, що тут схрещувались дві залізничні лінії. Жодної казарми, жодного танка, жодної військової машини, лише поодинокі солдати серед натовпу цивільних, жінок та дітей, що скупчились на вокзалі навколо поїзда. Побачивши літак, вони, наче комахи з розворушеного мурашника, розсипались у всі боки.
Жоден кулемет, жодна зенітна гармата не відбивали наліт.
Ось Клаус знову вивів машину в горизонтальне положення. Задана для бомбометання висота — дві тисячі метрів — досягнута. Тепер пілот мав тільки тримати взятий курс і реагувати на корективи Густава, який сидів поруч і напружено вдивлявся в оптичний приціл бомбардувального апарата. Три хвилини повинен був отак прямо летіти Клаус. Тим часом Густав визначав дані, що могли вплинути на траєкторію падіння бомб: висоту, напрям вітру і швидкість польоту. Потім він настроював остогидле перехрестя оптичного приладу на ціль, продовжуючи передавати Клаусу незначні корективи.
З цього моменту навряд чи можна було відвернути загибель багатьох людей там внизу. Бомби відчепляться автоматично, тільки-но утвориться відповідний кут між оптичним прицілом, спрямованим на ціль, і машиною. Тоді з бомбових касет ринуть униз усі тисяча п’ятсот кілограмів динаміту й фосфору, несучи смерть і руйнування.
Аксель збирався вистрибнути одразу після бомбометання, перш ніж Клаус знову спрямує машину вгору, за хмари. Інакше за кілька секунд Вернер може знайти час поглянути вниз і помітить закріплений на ньому парашут.
Звичайно, він вистрибне з літака швидше, ніж радист встигне вжити якихось заходів. А потім? Досить літакові один раз розвернутись, і парашутист буде продірявлений, а його парашут пошматований бортовими кулеметами. Ні, можливість нещастя, навіть уявну, треба принаймні мати на увазі. Хоча для Акселя риск полягав і в тому, що населення безпосередньо після бомбардування навряд чи привітно зустріне його, але в Росії — про це він знав — не було ніякого «наказу фюрера», що оголошував би поза законом кожного ворожого льотчика і дозволяв його обстріляти, вбити, як скаженого собаку.
— Що за чортівня? Де ж тут військові склади? — раптом вигукнув Густав, перервавши гарячкові думки Акселя. — Не видно навіть якого-небудь копійчаного об’єкта!.. Чортові свині!..
Аксель схвильовано насторожився. Слухняний раб не буде вдаватися до подібних виразів, так може говорити лише чутлива, мисляча людина. І раптом у нього ніби мимоволі вирвалася відповідь:
— Там далі поле!
Хоч там було не справжнє поле, а порослі деревами луки, для льотчиків кожен промах у бомбометанні означав «поцілити в поле», так само як для піхотинців кожен постріл мимо — «поцілити в небо».
Чи не розгубився Густав? Може, він прогавив ціль? Бомби відділилися від літака вже над самим вокзалом. Тепер вони вибухнуть далеко за залізничною колією і за натовпом, що розбігався там внизу. Аксель зняв руку з засувки донного люка. Невже це справжні товариші, яким можна відкритися?..
Літак знову набирав висоту. Знову мотори ревіли на повну силу. Раптом — жахливий тріск, наче серія вибухів снарядів…
— Перебої в лівому моторі! — почувся
