Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв
— Зараз, таточку, тільки вмиюся.
— Іди спершу поздоровкайся, нечемо!
Тої ж миті дільничний підхопився і, простягти перед собою обидві руки, рушив до мене.
— О-о, Хашимджане, як ти, брат, виріс!
— Та зросту бог для нього не пошкодував, — хутенько докинула бабуся. — Тільки дав він йому це замість розуму.
— Справжній джигіт таким і мусить бути, високим, — сказав дільничний, тиснучи мені руку. А я тим часом напружено думав: «Тікати чи не тікати?»
Зовні товариш міліціонер виглядає нібито доброзичливо, вирішив я. (Проте з якоїсь книжки я знав, що злочинці не мають права називати їх інакше, як «громадянин»). Треба подивитися, що буде далі, а чкурнути — завжди встигну.
Я присів на краєчок сури. Тато і дядько… тобто громадянин дільничний, мигцем так, щоб я не помітив, перезирнулись.
— Та розкрий же рот, Кузи, чи ти власної дитини соромишся?! — вибухнула раптом бабуся.
Бідний мій тато! Геть не вміє говорити — диво та й годі. Він наче для того й народився, щоб працювати, а я — язиком молоти.
Тато відкашлявся, сів зручніше, потім зняв тюбетейку, ударив нею об долоню лівої руки і, мовби не знаючи, що робити далі, надів на голову.
— Так от, синку… Чаю хочеш?
— Ні, чогось не хочеться.
— Так от, синку, ти, мабуть, знаєш, ким я хотів стати, як був молодим. Я ж тобі розказував.
— Ви мріяли стати міліціонером.
— А чому мене не прийняли в міліцію, ти пам'ятаєш?
— Тому, що ви були глухі.
— Не глухий, а просто недочував. А зараз, ти знаєш, ця хвороба якось сама по собі минулася. Ну так от, ти пам'ятаєш, чому я мріяв стати міліціонером?
— Тому, що один міліціонер урятував вас від смерті, а сам помер.
— Не вмер, а загинув. Загинув смертю хоробрих, — докинув і собі дільничний.
— Чий портрет висить у нас дома на найпочеснішому місці? — допитувався далі тато.
— Портрет покійного капітана Акрамова, — відповів я, не затинаючись.
На лобі в тата заіскрилися дрібні крапельки поту. Він пошукав у кишенях носовика і, не знайшовши, хотів витерти чоло кінчиком дастархана[1], але бабуся тої ж миті подала голос:
— Хоч ти і сивіти почав, Кузи, а поводишся, як дитина. Не чіпай дастархана!
Сивіти я справді почав, — не здавався тато, хоч таки облишив дастархан, — але ж як утовкмачити щось вашому Хашимджанові, цього ви не знаєте!
— Ну, не такий він уже й дурний!
Починалася звичайна між батьком і бабусею дискусія: хороший я чи поганий. Якщо тато каже «поганий», бабуся стверджує протилежне, а якщо бабуся каже «поганий», то тато стверджує, що я хороший хлопець. Одне слово, така ситуація багатьом знайома, навіть розказувати нецікаво…
Набагато цікавіше згадати випадок, що стався з батьком років двадцять тому, коли мене ще й на світі не було. Поїхав він якось пізньої осені до міста. Хотів продати весь виноград, щоб уторгувати якомога більше грошей, — тоді він зміг би побратися з моєю мамою. Доки тато розпродав виноград, смеркло, а коли вибрався з міста, то вже було геть поночі, хоч в око стрель. І тут на нього налетіли грабіжники.
— Давай сюди гроші! — закричали вони.
Тато на це так голосно заволав, що, кажуть, земля задвигтіла, як під час землетрусу. А тут саме проїздив неподалік міліціонер на велосипеді, віз на рамі свою малу доньку. Головне, при ньому й пістолета не було. Але, незважаючи на все це, він зіскочив з велосипеда, прибіг і кинувся на грабіжників. Тато дуже зрадів несподіваній допомозі, підхопив свій мішок з покупками і — ноги на плечі, кілометрів п'ятдесят на годину давав. Не знаю, чи то він злякався, що одберуть у нього грошики, чи побоявся, що в бійці можуть порвати сорочку і за це перепаде йому від бабусі на горіхи. Не знаю, що він там думав, але п'ятами накивав… А через шість днів побачив у газеті фотографію в чорній рамці і некролог. Збагнувши, що цей чоловік — той міліціонер, який урятував його, він ще раз дико заволав і став бити себе по голові кулаками. Потім прийшов у дім покійного і заявив, що це він винен у смерті товариша Акрамова. Та хіба можна було зарадити цим горю дружини і доньки капітана?.. Тоді тато пішов у відділення міліції, де служив Акрамов, розповів усе як було і попросив прийняти його до них на службу. Того дня йому нічого певного не відповіли, але й не відмовили. Незабаром тато пройшов комісію, яка його забракувала. Через вухо.
— Хай я поганенько чую, але працювати зможу, — наполягав він.
— Ні, вилікуйте спершу вухо, а потім приходьте, — порадив йому начальник міліції.
… Насперечавшись удосталь з бабусею, тато знову взявся за мене. Він признався мені, нарешті, що довго вмовляв нашого дільничного, аби мене взяли в учні й зробили з мене міліціонера.
Після тата заговорив дільничний. Виявляється, недавно в місті відкрилася середня школа, де готують молодих міліціонерів. Звідти надійшов лист з печаттю, в якому просять підшукати і направити до школи гідного хлопця, як от я. Наш дільничний не довго думав, зразу згадав про мене. Написав у школу, який я сміливий, як допоміг викрити «муллу» — шахрая Янгока-кари, спіймати небезпечного злочинця Султанова. Тоді надійшов виклик від начальника тієї школи, в якому говорилося:
«Негайно припровадити до нас того самого Хашимджана Кузиєва».
Наш добрий дільничний одразу ж поїхав на поле, до тата, показав йому виклик, сказав, що треба приймати рішення. «Я-то
