Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв

— Кажу тобі: добрий голову!

— Не буду.

Раїс-ака, не тямлячи себе, почав був уставати з місця, але я хутко вискочив надвір, а звідти просунув голову крізь вузеньке віконце.

— Я вас доголю, якщо пообіцяєте збудувати нову перукарню.

— Гаразд, обіцяю, — впав на стілець голова.

— Ви це обіцяєте Уста буві вже десять років.

— Я тебе не дурю, братику, ну йди ж…

— Ні. Напишіть розписку — тоді доголю.

— Я тебе, негідника, завтра ж вижену з роботи! — знову розгнівався раїс-ака.

— Якщо зможете, звільняйте сьогодні, хоч зараз! Краще байдикувати безробітним, ніж обслуговувати людей у такій темній і сирій норі!

— Гаразд, яку написати тобі розписку? — знову впав у крісло голова.

— Досить буде, як напишете, що, коли від завтрашнього дня не почнете будівництва нової перукарні, не називати вас раїсом.

Голова схопився, хотів був шпурнути ногою наш стіл і піти, та вчасно згадав про свою недоголену голову і, зітхнувши, сів на місце. Потім вийняв з кишені кулькову ручку, зірвав зі стіни якусь красуню і, написавши на звороті розписку, подав мені у вікно.

— На, тримай, нахабо, тримай, негіднику! Вдовольнився тепер?

— Ні. Не вдовольнився, — сказав я, повертаючи йому розписку. — Тут бракує печатки.

Раїс-ака знову почав буряковіти.

— Якби ти був моїм сином — відшмагав би за таке знущання найширшою ремінякою. — З цими словами він вивудив з кишені печатку і сердито шльопнув нею по розписці.

— Бери та доголи швидше, шайтанове дитя!

— Вмить, дорогий раїсе-ака!

Мило на голові клієнта, виявилося, давно засохло. Довелося починати все спочатку. Обидва ми мовчали. Я працював мовчки, він сидів мовчки, тільки наші погляди інколи стрічалися. На душі в мене, щоправда, шкребли коти. Думав, от устане зараз, піде просто в правління і підпише наказ про моє звільнення, та ще за одним заходом і Уста буву прожене! Накоїти накоїв я, а відповідати доведеться старому.

Але, на щастя, встаючи з крісла з блискучою, як нікельована куля, і гладенькою, мов яєчко, головою, раїс-ака раптом так зареготав, що, вірте не вірте, вся наша комірчина ходором заходила, двері відчинилися, а вікно зачинилося само по собі!

— Ну й утнув же ти зі мною штуку, — сказав він, надіваючи тюбетейку. — Скільки вже років на світі живу, а такого ще не бачив. Як тебе звуть?

— Хашимджан.

— Чий будеш?

— Син тракториста Кузибая. Знатного механізатора.

— А-а, то це ти — Хашимджан? Той, що… Так, так, зрозуміло… Якби ти був трохи старший, прийняв би тебе на роботу експедитором. Ох і майстер ти, виявляється, домагатися того, що тобі треба. На, тримай оці гроші, купите на них поки що бритв, помазків і таке інше… Ну, ну, відмовишся — не бачити вам нового приміщення, як своїх вух.

Гроші я взяв, але примусив його теж взяти з мене розписку, так що ми поквиталися. І розійшлися друзями.

Слід сказати, раїс-ака дотримав слова. На другий день прийшов головний інженер колгоспу, обміряв рулеткою місце майбутньої перукарні, занотував до записника, скільки і яких будівельних матеріалів треба. А через п'ятнадцять днів усе було готове: ми одержали приміщення з широкими вікнами, просторою прихожою і навіть невеликою підсобною кімнаткою, де ми із старим майстром могли попити чайку, пообідати. На шістнадцятий день ми з Уста бувою працювали, як мурахи, — тягали речі в нове приміщення. На сімнадцятий тільки-но зібралися були з новими силами накинутися на голови та бороди своїх односельців, як раптом Уста буві стало попит. Кілька днів я працював сам. І от якось рано-вранці до перукарні увійшла тітонька Хайри, дружина старого майстра.

— Чоловік мій бажає побачити тебе, — сказала вона й заголосили.

— Як він себе почуває? — спитав я, злякавшись.

Тітонька нічого не відповіла, пішла собі. Я поспішив за нею.

Уста бува мав дуже поганий вигляд. Він лежав із заплющеними очима, знесилено відкинувши голову. Його внуки, правнуки — бородаті дядьки, хлопці мого віку, малята — всі сиділи або стояли довкола нього. Одні гладили йому руки, інші масажували ноги, решта чекали черги: всім хотілося якось полегшити страждання улюбленого дідуся.

Старий майстер нараз розплющив очі.

— Ей, ха, Хашимджане, ти прийшов, синку?

— Прийшов, дідусю.

— Не кидай нашого ремесла, синку. Хай не пустує наша перукарня.

— Не покину, дідусю.

— Будь завжди чесним і чистим.

— Буду старатися, дідусю.

— Служи завжди людям, дитино моя… Діти мої… — По сих словах Уста бува смикнувся і вмовк. Рука його мертво звісилася з ліжка.

— Дідусю! — закричав я.

— Дідусю! — здригнувся будинок від криків та голосіння онуків і правнуків, рідних і близьких Уста буви.

Я ще ніколи в житті так не плакав, як того дня. Я, не вагаючись, помер би замість Уста буви, якби він міг жити замість мене. Цілий тиждень я плакав, навіть уві сні вигукував: «Дідусю! Уста бува мій дорогий!..»

Але ж, як ви знаєте, в усьому кишлаку нашому не знайдеш людини, здатної так швидко перемогти горе і печаль, як я. Взагалі у мене така вдача: одне око плаче, а друге тим часом сміється. На знак пам'яті про старого майстра я вирішив якомога швидше стати до роботи. Написав на жерстині великими літерами: «ПЕРУКАРНЯ ІМЕНІ ПОКІЙНОГО УСТА БУВИ АКРАМА» і повісив просто над дверима. Замість прейскуранта, що мав висіти в нашій прихожій, вивісив таке оголошення:

1. Учні-відмінники обслуговуються безкоштовно.

2. Двієчники платять у подвійному