Зуби дракона - Микола Олександрович Дашкієв
— Скажіть… Скажіть… — Андрій схопив руку професора і міцно потиснув її. — Ні, я сам скажу!.. Хакіме, вмиватись!
Хакім здивовано кліпнув очима. Далебі, він не міг збагнути характеру цього росіянина. Од одного слова лікар наче ожив, утратив похмурість і, немов хлоп’я, пирхав, розбризкуючи воду, аж райдуга вигравала в крапельках.
— Ну, любий, піди позирни на свою сестру. Тільки краєчком ока, а то наврочиш.
Кушум спала. Видно було, що їй ще дуже погано, але проти вчорашнього її стан і не порівняти.
— Досить, досить!.. Ну, то вбиватимеш мене, Хакіме?
Велетень ніяково посміхнувся.
З-за куща визирнув Ойям. Побоюючись кулаків Хакіма, старий вчора дременув світ за очі і тільки тепер несміливо просувався до власної хати.
— А, доброго ранку, баба! — вигукнув Лаптєв. — Ходіть, ходіть сюди! Сідайте. Сідай і ти, Хакіме… Я хочу розповісти вам одну баєчку, хочете?.. Так от. Жили-були собі дві працьовиті бджоли. Разом працювали, разом харчувалися, разом оборонялися. Багато хто зазіхав на їхній мед, та тільки дуже гострі були жала у тих бджіл… І ось одного разу приходить до вулика лисиця та й каже першій бджолі: “Дурна, як ти ото терпиш: твоя сестриця запевняє, що найсильніше в світі — сонце. Адже навіть малятам відомо, що найсильніший — вітер. Він хмарку нанесе, то й сонце закриє!” Сказала отак та й пішла. А бджола й думає: “Справді, недолуга в мене сестриця. Треба навчити її уму-розуму”. І почала навчати. А з того навчання пішла така сварка, що сестриці не тільки про добування меду забули, а й жалити почали одна одну… Аж тут лисиця знову заходить. “А, каже, сваритесь? Ну, сваріться, сваріться, а я медком поласую!” Та й почала вона той мед полосувати, аж за вухами лящить. Сестриці-бджоли того й не бачать, кричать одна одній: “Сонце!” “Вітер!”, А лисиця ще й під’юджує: “Так її, так! Дай її духу!” Ну, що, зрозуміла баєчка?
— Зрозуміла!.. Ох-хо-хо, зрозуміла! — зареготав старий Ойям, втираючи сльози. — Дурні бджоли! І сонце, і вітер однакові силою. Ох-хо-хо!
— А ти зрозумів, Хакіме?
— Зрозумів, сагібе! — різко відповів той. — Та тільки ж перша бджола винна. Коли б не вона, дістала б лисиця жала в ніс!
— Так ото й не будь отією першою бджолою! Чи ти знаєш, що трапилося б, коли б ти забив учора дочку Сатіапала або його самого — сьогодні?.. А було б те, що і в Калькутті: там мусульмани й індуси ріжуть одне одного, а англійці — сміються!
Старий Ойям роззявив рота: от так байка! Річ немов про бджоли, а виходить, що про людей?.. А Хакім, насупивши чоло, міркував над тим, що сказав росіянин. В байці все було просто і зрозуміло, та тільки ж насправді між мусульманами та індусами сварка гостріша й глибша.
Андрій Лаптєв більш нічого не сказав. Він не хотів, щоб його хтось обвинуватив у комуністичній пропаганді. Хай ця байка сама говорить за себе.
Надвечір того ж дня за проханням Сатіапала було скликано сходку всього населення Навабганджа. Люди спочатку йшли неохоче; мусульмани та індуси юрмилися окремо, недоброзичливо позирали одне на одного. Але всі уникали погроз та лайок; причіпка для сварки минулась, бо Кушум почувала себе значно краще; та й те, що Сатіапал не побоявся приїхати сам до тих, хто нещодавно проклинав його, відіграло свою роль. Взаємне недовір’я поступово зникало.
Сатіапала вислухали уважно і навіть охоче. Він говорив влучно і пристрасно, посилався на Аллаха і на Брахму, доводячи, що нема гіршого лиха, аніж братовбивство, нагадував, що він сам ніколи не розрізняв індійців за релігійними ознаками і давав землю не тільки індусам, а й мусульманам. То була правда, і натовп відгукнувся схвальним гудінням. А наприкінці промови, коли вдалося повністю оволодіти увагою народу, Сатіапал підняв принесену з собою скриньку, розкрив її і витяг жменю яскравочервоних кристалів.
— Дивіться, люди! Кожен з цих кристаликів коштує більш як сто рупій. Сюди я вклав усі кошти, які я дістав у спадщину, і став ледве не жебраком. Це я робив для вас. Кожна сім’я одержить від мене отакий кристалик. Знайте, що відтепер жодному з вас не загрожує голод! Я навчу вас перетворювати на їжу бур’ян і траву, кору й дерево. Цю їжу залюбки їстимуть тварини. А в разі голоду…
Сатіапал урвав мову і тривожно подивився на індійців. Ті мовчки задкували од нього, немов почули щось дуже страшне. Очі, загіпнотизовані червоним мерехтінням кристалів, блищали гарячково. Губи ворушилися, — чи то не спроможні вимовити, чи то силкуючись затримати вигук подиву. Голод!.. Хто здатний кинути виклик голодові у Індії?.. Тільки бог або… або… божевільний!
— Куди ви, люди?.. — гірко посміхнувся Сатіапал. — Я сповна розуму і відповідаю за свої слова… Може, коли-небудь ви з побожністю будете поминати моє ім’я. Але мені це байдуже. Я зараз прошу вас зробити спробу. Коли в когось від нової їжі загине худобина, я сплачу її вартість. Я згодний куштувати м’ясо з кожної забитої тварини, аби ви переконалися, що воно не отруйне…
Сатіапал в цю мить був гідний жалю. Він, певне, сподівався на повний тріумф, тому й запросив з собою на сходку професора Калиннікова, не з’ясовуючи, навіщо саме. Але чуда не вийшло. Чудотворець був змушений благати людей взяти те, що справді заслуговувало на схиляння, незалежно від того, ким і коли воно створене.
Калинніков не знав мови, але зрозумів майже все. йому стало шкода, просто по-людському шкода Сатіапала
— Бери! — шепнув професор Хакімові, який стояв поруч. — Бери, не помилишся!
Той позирнув на Калиннікова з острахом і одсунувся назад.
— Та бери ж! — сердито прошепотів Калинніков. — Наказую!
І ось Хакім почав повільно просуватися крізь натовп. Люди оглядалися на нього так, наче він ішов на страту. А очі Сатіапала враз спалахнули вдячністю. Він збіг з невисокого помосту, на якому стояв, і простягнув індійцеві три червоних кристалики:
— Щасти тобі, друже! Живи, багатій, і… — йому урвало подих, і він одвернувся.
— Бери! — штовхнув Калинніков другого індійця, вже незнайомого. Той, бачачи, що Хакім не спопелів
