Зуби дракона - Микола Олександрович Дашкієв

Люди оберталися на зухвалий посвист, замовкав гармидер, опускалися кулаки.

— Чого вам треба від старого?.. Пустіть його!.. — Лаптєв підійшов до велетня і поклав йому руку на плече. — Скажи, коли б це помирала твоя дружина, чи не зробив би ти все, щоб її врятувати?

Зизим оком позирнув на нього велетень, але таки випустив старого. Потім сказав злісно:

— Це моя сестра, сагібе!.. Якщо вона загине, слідом за нею піде й Ойям!

— Вона житиме! — твердо сказав Андрій. — Я її врятую.

— А якщо не врятуєте?.. — тихо, погрозливо запитав велетень.

— Ну, тоді… я відповідатиму за її смерть замість старого Ойяма. Згода?

Лаптєв простягнув правицю, але мусульманин її не взяв, а тільки мовчки хитнув головою і попростував до халупи.

Розчепіривши руки і загородивши собою двері, щось зарепетував товстий мулла. Велетень легеньким рухом одсунув його вбік і пропустив Лаптєва в сіни.

— Зачекайте трохи, сагібе…

Він пішов до кімнати; заговорив швидко й гнівно, відповідаючи на плач та вигуки якоїсь жінки, а потім гукнув:

— Заходьте, сагібе!

Ледве стримуючи нервовий дрож, Лаптєв підбіг до хворої. Жива!

Дівчатко аж пашіло жаром. Спраглі чорні губи її розкрилися, груди дихали так, ніби в кімнаті невистачало повітря, серце колотилося з останніх сил — метушливо й слабко. Кепсько, навіть дуже кепсько.

Доцент ввів хворій пеніцилін і схилився над нею, тривожно вдивляючись в риси її обличчя. Треба пильнувати та пильнувати: майже кожні ліки — отрута, яка часом здатна вбити не тільки збудників хвороби, а й хворого.

Здавалося, наче йдеться до цього. З обличчя хворої почали збігати фарби, конвульсивно затремтіли м’язи, розкрилися й закотилися невидющі очі.

— Камфору!.. — пошепки скомандував сам собі доцент.

Камфора не допомагала. Марними були й інші звичайні засоби: знесилений організм не витримував різкого струсу нервової системи; наближався кінець.

Майже в розпачі Андрій поклав шприц і відійшов до вікна, аби не бачити ненависного погляду брата помираючої. Ні, Лаптєва не лякали погрози мусульманина. Далеко страшнішими були докори власного сумління, визнання безсилля перед смертю. Людина помирає, а він, лікар, нічим не може зарадити.

За вікном швидко сутеніло. Запливало кров’ю небо, віщуючи вітер. Курною дорогою неквапно чапав буйвол, ліниво одмахуючись хвостом від комах. Заверещали цикади. Десь брязнуло щось металеве.

Зір Андрія чіплявся за не варті уваги дрібниці, вухо ловило звуки, які вже стали звичними, і все це тільки для того, щоб відвернути увагу від дуже важкого, дуже неприємного.

Буйвол звернув праворуч, смикнув на ходу листя з куща і зупинився біля халупи, яка, коли судити з її розмірів, належала якомусь багатієві.

З халупи вийшли двоє. Одного Андрій впізнав одразу: то був товстий мулла. Другий дуже нагадував коюсь знайомого, але пам’ять не могла встановити, кого саме.

Відстань проковтнула дрібні деталі облич. Андрій тільки бачив, що мулла запобігливо метушиться навколо низенького худорлявого чоловіка в чалмі, а той поважно відповідає, супроводжуючи слова скупими жестами. Ось він обернувся обличчям до халупи старого Ойяма і характерним жестом показав, як роблять укол.

— Хінчінбрук! — прошепотів Андрій.

Це була тільки гадка, неймовірне, безпідставне припущення, але саме неймовірність такого збігу зміцнила певність Лаптєва в тому, що перед ним стоїть той, хто одного разу вже трапився на шляху.

— Послухайте, любий, що ото за людина?

Брат хворої зрушив з місця і повільно підійшов до вікна. Мусульманин дивився не туди, куди вказував Лаптєв, а на нього самого, і цей погляд не віщував добра: Кушум помирає, а російський лікар, мов кумця-плетуха, позирає, що діється на вулиці.

— Скажіть, а то не англієць часом?

Худорлявий повторив свій рух. Укол, потім різкий помах руки, яка наче перекреслила і викинула геть чиєсь життя. Так принаймні здалося Лаптєву, і він уже з цілковитою певністю повторив:

— Майкл Хінчінбрук!

Дивна властивість людської пам’яті! Вона інколи підсуває найневідповідніші спогади тільки тому, що яскраво проступила якась неістотна деталь і нагадала минуле. Ось і зараз: Лаптєв, дивлячись на того, хто скидався на англійського шпигуна, пригадав зовсім не маєток Сатіапала, а звільнене від японських окупантів містечко в Маньчжурії восени минулого року, напівзруйновану фанзу і старого лікаря-китайця.

Немилосердно перекручуючи російські слова, китаєць урочисто з’ясовує Лаптєву старовинну методику лікування уколами та припіканнями, вказує на бронзовому муляжі тіла людини, де треба шукати “життєві точки”, пояснює, як та коли колоти, щоб вилікувати хворого від тієї чи іншої хвороби.

Розповідь старого китайця дуже скидається на байку для малих діточок; після цілоденного походу Андрієві нестерпно хочеться спати, але елементарна ввічливість змушує його слухати з підкресленою увагою. І пам’ять дещо схоплює, — мимохіть, просто так, як запам’ятовуються обличчя й цифри, звуки й відчуття. А потім лікар-китаєць допомагає Лаптєву в госпіталі і творить справжні чудеса своїми уколами: нез’ясовні, безглузді з точки зору сучасної медицини дії рятують життя тим, які були приречені на смерть…

Думки блискавичні. Всі ці спогади перебігли в мозку Андрія Лаптєва за якусь мить і наштовхнули на рішення: треба негайно зробити помираючій уколи. Можливості наукової медицини вичерпані, то чи не допоможуть емпіричні методи народної медицини Китаю?

Андрій кинувся до хворої. За приписом старого лікаря-китайця, в разі шоку треба колоти срібною голкою. Такої, безумовно, немає. Хай буде звичайна, стерильна, од шприца. Але куди ж колоти?

Лаптєв на мить заплющив очі, і перед ним постав бронзовий муляж з численними отворами. Лікар-китаєць розповідав, що той, хто складає іспит на звання лікаря, мусить безпомилково проткнути голкою кожен з замазаних смолою отворів у муляжі, щоб звідти бризнула червона рідина, яка імітує кров… Боронь боже схибити хоч на міліметр!

Мабуть, з точки зору китайських народних лікарів Андрій Лаптєв у ці секунди творив щось неймовірне, неприпустиме. І голка була