Зуби дракона - Микола Олександрович Дашкієв

Такому гостеві можна пробачити невміння тримати піалу, незнання цілого ряду звичаїв, аж надто велике небажання говорити. Славетний гість — це запашна квітка в кришталевому келесі, на яку можна дивитись, а мацати пальцями — зась!.. Досить того, що моулеві вже розповів муллі Ібрагіму все, що слід, а тепер стверджує його слова мовчазним рухом голови.

А втім, чимало з присутніх на цій своєрідній нараді добре знають, що рудий миршавий чолов’яга в чалмі має до корана приблизно таке відношення, як погонич до віслюка. Англійцям заманулося допомагати індійським мусульманам; вони обіцяють навіть створити окрему мусульманську державу на території Індії. Що ж — перспектива приваблива! Можна позбутися неприємної конкуренції жерців-брахманів, захопити тепленькі місця в майбутній державі. До того ж, англійці не скупі і тим, хто визнає їхню політику, непогано платять… То чи не все одно, як воліє зватися оцей, що нап’яв чалму?.. Моулеві?.. То хай буде моулеві, даруй аллах йому тисячу років життя!

— …Так зрозуміло? — який раз перепитує мулла Ібрагім, і шановні гості хитають поважними бородами. — В Калькутті індуси вирізали половину всіх мусульманів і обіцяють знищити всіх. То хай же згинуть вони самі!

І бородані гудуть одностайно:

— Хай згинуть самі!

Гості розходяться. Лишається тільки Хінчінбрук, хазяїн хати — мулла Ібрагім, та мулла Навабганджа, товстий чолов’яга з обличчям скопця.

— Приніс? — запитує Хінчінбрук, відкинувши геть усяку дипломатію.

— Приніс, вельмишановний моулєві! — улесливо відповідає мулла Навабганджа, простягаючи щось загорнуте в брудну ганчірочку.

— Гаразд! — Хінчінбрук неквапливо розгортає пакуночок і, не торкаючись пальцями, вказує на червоний кристал. — Дивись, мулла! Ти бачиш — червоне!.. Що має червоний колір?

— Кров! — підказує Ібрагім нездогадливому товстунові.

— Так, кров! — урочисто стверджує Хінчінбрук. — Кров священної корови!.. І плювати б тобі на це, мулла: хай собі індуси втрачають можливість переселятися в іншу подобу після смерті. Але ти поглянь, що ото ще блищить усередині?.. Що отак блищить?

— Сало! — впевнено підказує Ібрагім.

— Сало… — перелякано шепче товстий мулла.

Він і справді ладен побачити в середині червоного кристала не тільки шматок сала, а й цілу свиню, — нечисту тварину, прокляту Аллахом.

— То чи розумієш ти тепер, мулла, на які штуки вдався підкуплений росіянами Сатіапал? — підступно провадить далі Хінчінбрук. — Диявольський намір: вчинити найбільше лихо і індусам, і мусульманам. Кожен, хто торкається цих кристаликів, споганить себе і своїх нащадків, назавжди втрачаючи ласку божу… І поміркуй, любий: кожен такий кристалик коштує сто рупій! Чи став би хто задарма роздавати своє багатство, коли б не мав якогось прихованого наміру?.. Ти, наприклад, подарував би комусь сто рупій?

Мулла перелякано хитає головою. Для нього останній аргумент — найдоказовіший.

— Ну, то ось що: коли ти не хочеш дарувати, так цю суму подарую тобі я! — Хінчінбрук простягає муллі кілька банкнотів. — Іди, раб божий, із словами аллаха на вустах! Пробуджуй в серцях правовірних ненависть до нечестивців, а особливо до Сатіапала. Він — диявол в людській подобі.

Товстий мулла виходить. І тоді Хінчінбрук ляскає по плечу хазяїна хати.

— Ну, містере Кроссман, гарний з мене моулеві?

Той регоче:

— Цілком!.. А тепер, як кажуть росіяни, “покладемо зуби дракона на полицю”. Хемфрі приїде тільки завтра.

Шпигун у подобі мулли лізе до полиці. Там, за товстелезним кораном, є схованка з речами, дуже далекими від богослов’я. Кроссман, — він же мулла Ібрагім, — ховає кристалик, витягає невелику радіостанцію і, позираючи на годинник, вмикає її. Він слухає далекі, нечутні іншим сигнали, і його чоло хмарнішає.

— Майкл, я дістав прочухана! Ми погналися не за тим, що слід. Треба знищити або відібрати всі до одного кристали. Потрібні тільки формули. Негайно їдь до маєтку, туди щойно поїхав Сатіапал з дочкою.

— Гаразд. Але зачекайте: кристали треба зібрати не пізніше як сьогодні. Може, викликати поліцію і провести загальний обшук? Мовляв, Сатіапал поширює чуму.

— В жодному разі! Цьому ніхто не повірить. Треба зробити так, щоб індійці зневірилися в цих кристалах, зненавиділи їх… Гм, кров корови і сало свині!.. Це таки добре… Стривай, а що, коли б…

Певне, резидентові спала на думку чудова ідея, бо він задоволено погладжує бороду. Хінчінбрукові теж хочеться висловити свої міркування з приводу нового завдання, але його про це не запитують, а він, як людина дисциплінована, вміє мовчати коли слід.

— Їдьте, Майкл! Без формул не повертайтесь.

— Буде зроблено! — діловито відповідає Хінчінбрук.

Резидент проводжає шпигуна аж ген за околицю, де під наглядом вірного служника в кущах стоїть баский кінь.

Хінчінбрук сідає на коня і неквапно чапає по напівзруйнованій дорозі. А благочестивий мулла Ібрагім поважно йде додому, щоб правити вечірній намаз.

Розділ XXI
КРОВ КОРОВИ І САЛО СВИНІ

Спускається на Бенгалію тихий вересневий вечір. Сонце вже сіло, а у високому небі й досі сяють-виграють перлисторожеві хмарки, ніжно й м’яко опромінюючи землю. Ані шелесне, ні зашумить. Ще десь далеко той прохолодний вітерець, який прилетить сюди смерком, вижене з-за обрію і загойдає на синіх хвилях човник-місяць, скуйовдить кучері деревам і зашепоче всім молодим, що настала пора кохання.

Хороша в Індії весна, коли над землею пливуть пахощі бруньок манго, а в кущах заливається пташка невеличка, любий папійяр, та, мабуть, ще краща рясна квітками, щедра плодами, суха й тепла осінь. Недарма ж саме восени, наприкінці вересня — на початку жовтня, справляється одне з найбільших свят індусів — Каліпуджа, на честь богині кохання Калі.

Земле моя, — далека, незнана країно! Чи не тому за час кохання обрано в тобі прохолодну осінь, що ти незнайома з лютими морозами і ніколи не чуєш переможного дзюркоту березневих струмків, які риють брудну кригу північної зими?.. Квіти й квіти, — і взимку, і напровесні! Це, мабуть, насправді мило. Але де ж та осіння хвища, яку проклинаєш і яку любиш; де ті хуртовини, що кидають в обличчя пекучими крижаними голками, примушують не стояти на