"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

вивіряюче подивився на Савушкіна, потім підморгнув йому і підніс палець до губів: — Тсс! — і продовжував пошепки: — Рейхсмарка аух капут. Може бути. Розумієш? Іван крак фріца, і фюїть! Рейхсмарка аух зеро — нуль. А долар — грос валюта, дуже корош… — Він зітхнув. — Росія долар нема. Вольдемар, дай мені золото, срібло, платину, хороші камінчики, гольд рінг — перстень, бранзулет унд зо вейтер. Сьогодні війна є, завтра війни нема. Німеччина хорошо, Німеччина погано, а мені завжди хорошо. Сім'я моя великий, дуже великий… — він приготувався загинати пальці, але передумав і засміявся. — Цвельф, дванадцять, син — три, дочка — чотири ун зо вейтер. Дуже багато треба золота, дуже. Розумієш, Вольдемар?

— Звичайно, розумію, — чемно і співчутливо промовив Савушкін. — Але де тут багато золота?

— Ти шукайт, — енергійно сказав Хорман.

— Я шукаю, пане Хорман. Ось привіз тут дещо…

Савушкін поліз у потайну кишеню і витягнув звідти вузлик. Швидким рухом Хорман надів окуляри, очі його стали зовсім тверезі.

У вузлику було чотири золоті монети по десять карбованців царської чеканки, всіяна дрібними рубінами браслетка із зламаним замком, золотий корпус від старовинного кишенькового годинника, золотий ланцюжок із хрестиком і, нарешті, брошка з невідомого металу, з двома ефективно сяючими синіми камінцями. Це було все, що поки що зміг дістати для Савушкіна Бабакін, використавши для цього свої торговельні зв'язки в місті.

Хорман обережно брав річ за річчю, підносив її до очей, зважував на долоні, пробував на зуб. Про монети по десять карбованців він сказав: «Дуже корош. Фірма корошо є». Про решту речей говорив стриманіше. Але Савушкін бачив, що саме це йому й потрібно, і вирішив ні в якому разі не продешевити свого товару.

Торг тривав понад годину. Кілька разів Хорман категорично кричав:

— Більше нікс!

— Мало, — впевнено промовляв Савушкін і починав згрібати із стола речі.

Торг відновлювався. Хорман ішов до сусідньої кімнати і виносив звідти ще одну банку консервів або плитку шоколаду. Кинувши їх на купу, яка займала вже половину дивана, він кричав:

— Більше нікс!

— Мало.

Нарешті вони дійшли згоди. Хорман забрав коштовності і допоміг Савушкіну скласти продукти в мішок. Він усе зітхав і, докірливо поглядаючи на Савушкіна, бурчав:

— Вольдемар, ти гангстер, грос гангстер.

— Бізнес є бізнес, — сміючись відповідав Савушкін. — Не хочете — не треба, і більше я не прийду.

— Ніхт, ніхт, Вольдемар, ти давай аух золото! Давай! — В очах у Хормана спалахували радісні вогники.

Як смеркло, Хорман на своїй машині, що нею він сам керував, одвіз Савушкіна до того місця на шосе, де в ліс ішла не дуже в'їжджена санна дорога. Тут вони попрощалися. Хорман завдав Савушкіну на слину мішок з продуктами, і Вольдемар пішов до лісу. Хорман розвернув машину і поїхав назад. В глибині лісу Савушкіна чекали троє бійців Будницького з конем, запряженим у сани-гринджоли.

До світанку Савушкін був уже на зимовій базі своєї групи.

Марков уважно вислухав його розповідь про комерцію з Хорманом.

— Бачите? От справа в нас і пішла, — сказав Марков.

У цей час за ширмою почувся голос Галі Громової:

— Рудін повернувся з загону в «Сатурн». Зараз розшифрую все…

— У людей — діло, — похмуро сказав Савушкін.

— Облиште ці розмови! — раптом розсердився Марков. — Знайдіть Будницького і заприбуткуйте привезені продукти. Опис коштовностей є?

— Є перелік предметів.

— А вага? Приблизна вартість.

— Цього нема.

— На перший раз прощаю, а надалі наказую складати абсолютно точну відомість. Ці коштовності не наші з вами.

— У тому розумінні, що вони нічиї,— посміхнувся Савушкін, але наткнувся на такий погляд Маркова, що вирішив за краще виструнчитись і відрапортувати: — Буде виконано!

В землянці у Будницького було повно людей. Савушкін зупинився в дверях, намагаючись через завісу тютюнового диму роздивитися, де Будницький. Але ліхтар «летюча миша» погано освітлював землянку, і Савушкін чув лише голос Будницького, густий, із здавленою хрипотою, яка не проходила в нього з осені.

— Скільки разів було сказано! — роздратовано вичитував комусь Будницький. — Лижі нам видано, щоб забути про дороги. Це перекриває всі недоліки зими. А ти цю єдину свою перевагу віддав противнику і мало не наклав за це головою.

— Хурделиця була, — виправдувався боєць сонним голосом. — І я боявся, що не вийду на Осиповичі.

«На Осиповичі? — здивувався і позаздрив Савушкін. — Ач куди вже забираються!..»

Бійці Будницького вже давно робили далекі рейси, або, як висловлювався Будницький, ривки на дальність. До глибокої осені вони пересувалися на велосипедах, а тепер — на лижах. Групи, які вирушали в рейди, складалися з двох-трьох підривників і бойового прикриття. Будницький сам розробляв план кожного такого ривка. Вихід був так побудований, що противник ніяк не міг зрозуміти, звідки беруться і куди діваються ці невловимі загони. На бойовому рахунку загону вже було понад десять висаджених у повітря мостів, близько десяти пущених під укіс ешелонів і різноманітні диверсії в містах і селах на німецьких складах і базах. Ось і зараз він слухав донесення свого бійця-підривника, який з групою ходив в Осиповичі і, видно, допустився там якоїсь помилки.

— Ну добре, розповідай, як було, — нарешті примирливо сказав він.

— Після перестрілки, — розповідав боєць, — я, як заплановано, вдав, ніби відходжу на північ, і вийшов там на чиюсь лижню. Одразу ж акуратно, щоб по сліду нічого не було видно, розвернувся назад по своєму ж сліду.

— Правильне рішення, — похвалив Будницький. — Але як же ти прикриття загубив?

— Так уже ніч була, хоч в око стрель — нічого не видно. Фріци за мною не пішли. Ну, думаю, тим краще. Можна