"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

Мій же хазяїн цілковитий псих, а цей божевільний про нього саме й пише, що він прибічник комуністів. Ну и діла! — Кравцов недбало кинув донос на стіл.

— Я теж думав, що тут якась нісенітниця, — бундючно сказав Ціммер, беручи до рук заяву. — Але що мені із нею робити? Цей папірець взятий на контроль, і треба офіціально відповідати, що по ньому зроблено.

— Знаєте що? Для того, щоб ви могли відповісти обгрунтовано, давайте я протягом дня збігаю за всіма вказаними тут адресами і перевірю, що це за люди. До вечора я подам вам офіціальну довідку.

Ціммер вагався.

— А як же ви поясните свої відвідини, чому ви займаєтеся цією заявою?

— Коли щось виникне, я дам ваш телефон: мовляв, будь ласка, перевірте, я маю доручення. Ви сходіть до Клейнера і погодьте це з ним.

Ціммер пішов і через кілька хвилин повернувся.

— Начальник зайнятий, але його ад'ютант каже, що це можна зробити. Тільки адреси випишіть, а заява має лишитись у мене.

Кравцов виписував адреси і раптом у самому кінці виявив недогляд аноніма, який міг допомогти відшукати його. Він писав: «Із вікна свого бачу православний собор, його святі ворота, і дума моя рветься з молитвою до бога, щоб він разом з вами покарав комуністів, які погубили Росію»…

Кравцов швидко вирішив, що робити.

…Він вийшов на невеликий майдан, де стояв православний собор. Зупинившись біля його воріт, розглядав, де може бути те вікно, через яке донощик дивиться на храм і його святі ворота. Прямо навпроти церкви стояв старий присадкуватий кам'яний будинок з підсліпуватими вікнами. «Одне з тих вікон його», — впевнено вирішив Кравцов і попрямував до будинку.

Ввійшовши в дім через бічний ганок, Кравцов опинився в темному, з запахом вбиральні коридорі. Придивившись, він побачив двері і рішуче в них постукав. Ніхто не відповів. Кравцов штовхнув двері і ввійшов у кімнату. Біля стола сиділи дві жінки. Вони злякано дивились на нього.

— Чого не обзиваєтесь? — грубо спитав Кравцов. — Я з гестапо. Хто тут живе?

— Ми живемо, — відповіла одна з жінок.

Кравцов оглянув напхану мотлохом кімнату.

— Так, до вас нікого не поселиш. У кого тут є зайва площа?

— А де ж вона тут зайва візьметься? — сміливіючи, обізвалась жінка. — Нас самих сюди поселили як погорільців.

— Крім одного, — раптом ожила жінка. — У нього якраз найбільша кімната, разів у п'ять більша від нашої.

— Хто він?

— Колишній церковний староста Михайловський. Ви тільки погляньте, як він живе! Тут же всі кажуть, що він у соборі цінності з ікон обідрав і тепер міняє їх на продукти.

— Де його кімната? — суворо спитав Кравцов.

— Через одну від нашої. Ліворуч.

Кравцов увійшов до Михайловського без стуку. Двоє вікон кімнати були замішені якоюсь одежиною. В дальшому кутку миготів кривавий язичок лампади, що ледве освітлював витріщені очі святого на іконі.

Кравцов підійшов до вікон і зірвав затемнення. На старому ліжку з червоного дерева лежав старик з викоханою білою борідкою. Він з острахом дивився на Кравцова.

— Чого… чого вам треба? — ледве промовив він.

— Михайловський?

— Так.

— Вставайте! Я з гестапо.

Михайловський схопився з ліжка і поквапливо почав натягати штани.

— Сей момент… Сей момент… — бурмотів він.

— Сідайте сюди. Так. — Кравцов витяг з кишені аркуш паперу з виписками із доносу і, не даючи старому отямитися, суворо сказав: — Ви написали нам заяву? Чому без підпису?

— Та якось так… подумав… а що як… — заїкався Михайловський.

— Пересвідчились, що від нас сховатися не можна?

— Ну аякже, якже! Я ж і уповаю на вашу могутність.

— Уповаєте, значить? Уповаєте, а самі вставляєте нам палиці в колеса? — підвищив голос Кравцов.

— Боже борони! Що ви! Та як же це так!

— А так. Ми від ранку до ранку ловимо ворогів справжніх, небезпечних, а ви вирішили відвернути наші сили на стару пенсіонерку з дитячого садка, на недоумкуватого садівника та на всяку дрібну погань? Думаєте, нам неясно, для чого ви це робите?

Вицвілі очі Михайловського сповнилися жахом, голова як повернулася вліво, так і застигла, ніби його правцем поставило.

— Я цього не хотів, бачить всевишній, не хотів, — пробелькотів він.

— Хотів чи не хотів — це на вашій темній душі, а факт незаперечний — спроба пошкодити роботі гестапо. І за це доведеться відповідати, ми жартувати не любимо! Михайловського напала гикавка.

— Вибачаюсь… дуже вибачаюсь… Це від нервів, — прошепотів дідок, схопившись руками за стіл.

— Ось ручка і папір, — Кравцов ледве стримував сміх. — Пишіть, я продиктую…

— Боже мій, боже мій! — лепетав Михайловський, намагаючись взяти ручку неслухняними пальцями. — Слухаю!

— Пишіть! «Я, Михайловський, признаюсь, що послав до гестапо заяву без підпису, з наміром перешкодити роботі німецької адміністрації…»

Михайловський сповз із стільця і став на коліна:

— Христом богом клянуся! Не думав! Пожалійте старого чоловіка! Позбавив бог розуму на старість! До стоп ваших припадаю! — викрикував він, задихаючись.

Кравцов витримав паузу і сказав:

— Гаразд. Досить. Пишіть так… — Він підождав, поки дідок знову вмостився за столом. — Значить, признаюсь і так далі, а потім напишіть так: «Листа послав, не подумавши про те, що повідомляв про всяких дрібних людей, які не становлять небезпеки для нового