"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

— Дозвольте мені тепер відповісти на ваше перше запитання? — звернувся Рудін до Зомбаха.

Полковник на знак згоди кивнув.

— Все, що я зараз сказав, і є частина відповіді на ваше перше питання. Я перебуваю тут у нашому… пробачте, в вашому тилу… — збентежено виправився Рудін. — Усі дні війни я спостерігав справді грандіозний розмах дій німецької армії і її окупаційного апарату. Але, з другого боку, я не міг не бачити прикрих промахів і огріхів, які траплялися від незнання специфіки Радянської Росії. Саме Радянської, а не просто Росії. Ви мені пробачте за сміливість, але мені здається, що багато діючих тут представників Німеччини вивчали Росію лише за Достоєвським.

Зомбах не зміг стримати посмішки. Він згадав, як Канаріс на одній нараді сказав, що він не спроможний збагнути руську душу в тому її вигляді, як її розкрив Достоєвський, і, крім того, треба думати, що більшовики вивернули, цю душу навиворіт, і німцям доведеться мати справу чорт зна з чим…

— А можете ви навести хоч один приклад із цих ваших спостережень? — попросив Мюллер.

— Скільки завгодно, — з готовністю відповів Рудін, напівповернувшись до Мюллера. — Наприклад, дії окупаційного апарату по відношенню до місцевого населення. Безжальність і жорстокість по відношенню до комуністів і до всіх їх прихвоснів — це твереза необхідність. Німеччина повинна змести з цієї землі все, що було головною опорою радянського режиму. Але вона, ця жорстокість, не повинна бути безжальною і нерозбірливою по відношенню до всіх людей, які живуть на цій землі. Коли як заложників розстрілюють наугад схоплених жителів якогось села, іноді навіть не дізнавшись про їхні прізвища, ми… пробачте, ви в цім селі через кожного розстріляного наживаєте стільки ворогів, скільки в цього розстріляного друзів і родичів. Уславлена покірність російського мужика закінчується там, де він починає озлоблюватися. Ще приклад, навіть просто запитання: чи розстрілювати заложників на очах у всього села, чи робити це в іншому місці, лишивши родичам право сподіватися на краще? Знову ж, враховуючи класичну довготерпеливість росіянина.

— Гестапо зобов'язане виконувати наказ фюрера про розчистку зайнятих нами просторів Росії,— рівним голосом сказав Мюллер.

— Я розумію це, — підхопив Рудін. — Але хіба не краще проробляти це поступово, а, головне, так, щоб не оздоблювати населення, не створювати цим небезпеки для тилу німецької армії? Ось і командир нашого партизанського загону, як тільки довідувався, що в якомусь селі вчинена жорстока розправа з населенням, негайно посилав туди своїх людей і одержував звідти і поповнення загону і продовольство. — Рудін сказав усе це, дивлячись прямо в примружені очі Мюллера, і той перший одвів погляд.

Те, що сказав цей напівнімець, заперечувати було ніяк. Про все це ставилося питання і на недавній секретній нараді в Мінську, де Мюллер був присутній.

Зомбах дивився на Рудіна із все зростаючим інтересом. Еге, в цього красивого хлопця макітра добре варить! Йому імпонувала ще й класична німецька зовнішність Рудіна. Справді, він схожий на якогось кіноартиста. Зомбаху подобалось і те, що він казав. Адже не далі як два тижні тому, коли Канаріс прилітав у «Сатурн», Зомбах сам говорив йому, що гестапо, надмірно і поспіхом стараючись, ускладнює становище в тилу німецької армії. Правда, Канаріс нібито не звернув на це ніякої уваги і відбувся жартом, що, мовляв, за дії гестапо він не відповідає…

— Або взяти питання про приватну торгівлю в зоні окупації,— вів далі Рудін. — Росіяни звикли, що приватної торгівлі нема. Ви її відновили, але не подумали, як обмежити зажерливість торговців. І що ж сталося? Людям жити важко, дістати що-небудь для нормального життя — ціла проблема. У приватників усе є, але вони деруть з обивателів три шкури. Обиватель проклинає торговців, а разом з ними й тих, хто дав їм волю. Хіба не можна прибрати до рук приватників? Можна і треба.

Зомбах і Мюллер перезирнулися. Це вже прямо дивно! Обидва вони згадали недавно одержану окупаційною владою спеціальну директиву з приводу контролю за цінами й джерелами товарів приватних комерсантів.

— Ну гаразд, — сказав Зомбах. — Ви говорите цікаві речі, але вони до нашої роботи не мають ніякого відношення. Ви уявляєте собі ясно, де ви перебуваєте?

— Безумовно. Мені все пояснили. — Рудін глянув на Андросова.

— Ну то як же ви уявляєте собі співробітництво з нами?

— Як? — звів брови Рудін і здивовано глянув на Андросова. — Я ж уже підписав зобов'язання виконувати накази німецької розвідки. Отже, я чекаю наказу, і все…

— Ми вас пошлемо як нашого агента в партизанський загін. Згодні? — запитав Мюллер, не зводячи очей з Рудіна.

— В принципі згоден, — після деяких роздумів відповів Рудін і, помовчавши, продовжував: — Однак мені здається, що при засиланні своїх агентів у партизанські загони ви іноді не враховуєте типових рис воєнного часу — підозріливості. Не можна схопити партизана, умовити його служити Німеччині і послати його туди, де він був до полону. Категорично не можна. Більш правдиво — заслати його зовсім в інший район. У нас у загоні розповідали, як ви повернули одного партизана в загін, що розташований у Задвінському лісі. Його там потрусили, він усе розказав, і його повісили на осиці біля самого шосе, та ще й прикололи до піджака напис: «Доля зрадника». У мене нема бажання йти за ним. Уже якщо це обов'язково необхідно, закиньте мене до партизанів, які далеко від мого загону, і я підберу там потрібних вам співробітників.

— Це треба обдумати, — сказав Зомбах. — Давайте поки що закінчимо. Я прошу вас, Крамер, вийти і зачекати в прийомній. А ви, Андросов, залишайтесь…

Андросов вийшов із кабінету Зомбаха через півгодини і на ходу сухо кинув Рудіну:

— Зайдіть до мене.

У своєму кабінеті Андросов, як зовсім знесилена людина, повільно опустився в крісло:

— Ну, знаєте… — пошепки сказав він.

— А що? — посміхнувся Рудін. — Усе ніби йде нормально. Чи