Чорний екватор - Володимир Кирилович Малик
— Треба затримати мзунгу хоч на годину-дві! — сказав Комебі своїм товаришам. — Інакше вони вдарять у тил загонові Джомо… Ти, Коване, біжи щодуху до табору. Нехай Дедані не гаючись іде на допомогу, а ми з Туку лишимося тут… Думаю, ми зуміємо затримати їх на деякий час.
Коване сумно глянула на воїнів, розуміючи, що, може, востаннє бачить їх, і зникла в ущелині. Туку заліг унизу, над озером. Він мав стріляти тільки тоді, коли б вороги намагалися обійти Комебі, який лишився на скелі.
Комебі виліз на вершину скелі і оглянувся. Тут була зручна позиція для оборони. Вузький прохід понад озером було видно весь як на долоні. З одного боку цього проходу здіймалися круті, майже прямовисні стіни гори, з другого лежали зеленкуваті води озера. Коли б вороги захотіли пройти тут, то неминуче мусили б або видиратися на стрімкі скелі, або під кулями плазувати понад берегом.
Тимчасом полісмени і солдати наближались. Уже видно було офіцера, що йшов попереду. Він безпечно закинув автомат за спину, не сподіваючись зустріти на цьому боці озера партизанський заслон.
Комебі прикотив на край скелі кілька великих кам'яних брил, з яких склав міцну стіну з вузькою амбразурою, і заліг там. План його був простий і сміливий: якнайближче підпустити ворогів і першим пострілом зняти офіцера, щоб обезголовити ворожий загін і внести в нього розлад.
Поволі тяглися хвилини. Комебі уже прикинув, на якій відстані почне стріляти, щоб напевне влучити.
Полісмени і солдати розтяглися понад берегом на чверть милі. Передніх уже ясно було видно, а задні були ще десь у прибережних заростях. На майданчику, утвореному обваленою колись скелею, офіцер зупинився і, видно, звелів зачекати тих, що відстали. Це трохи спутало план Комебі, бо коли загін рушив, офіцер опинився позаду. Тепер доводилося стріляти в передніх, і Комебі, не гаючись, тричі вистрілив. Два полісмени упали. Інші кинулися врозтіч.
Запанувала глибока тиша. Потім зненацька затріскотіли постріли, і кулі засвистіли в Комебі над головою. Коли перший шквал пострілів затих, Комебі обережно визирнув з-за каміння, прицілився і вистрілив. Ще один мзунгу прикипів до землі!.. В ту ж мить знову заспівали кулі. Вороги вже зрозуміли, що на скелі тільки один чоловік, і кинулися вперед. Вони бігли прямо на Туку. Комебі, нехтуючи небезпекою, висунувся з-за брили і відкрив по них вогонь. Краєм ока він бачив, як Туку влучними пострілами скосив двох ворогів.
Бій тривав цілу годину. Тричі ворог кидався в атаку і тричі змушений був відступити. Виявивши ще одну вогневу точку, полісмени і солдати весь вогонь зосередили на ній. Туку був поранений. У нього кінчилися набої, але хлопець не здавався. Комебі бачив, як він прикладом розтрощив голову одному з полісменів, але раптом хитнувся і впав, пронизаний кулями…
У Комебі лишилося чотири патрони. «Один для себе», майнуло в голові, коли він перезаряджав рушницю. Та відразу ж відігнав цю думку — умерти можна й від кулі ворога! Головне зараз — якнайдорожче віддати своє життя! Коли закінчилися всі набої, Комебі помітив, що на скелю здирається з десяток ворогів. Вони зрозуміли, що їм уже нічого боятись, і лізли не ховаючись. Комебі бачив спітнілі люті обличчя і витріщені від напруги очі. Чіпляючись руками за виступи, вороги підступали усе ближче й ближче. Комебі кинув в одного непотрібну тепер рушницю, потім схопив великий камінь і заніс над головою, щоб шпурнути його вниз. Але щось тупо вдарило його в груди, свідомість потьмарилась, і все зникло у важкому, чорному мороці.
Загін Джомо Карумби йшов на зближення з ворогом. Скелясті відроги гір, що спускалися до озера, утруднювали просування вперед, але разом з тим давали можливість непомітно підкрастись і зненацька напасти на ворожий загін. Кілька дозорців ішли попереду, пильно вдивляючись у кожний кущ і камінь.
На узліссі Джомо наказав зупинитися: він боявся, щоб ворог, який мав от-от з'явитися, не помітив їх передчасно. Повстанці залягли між скелями і причаїлись.
Незабаром повернулися дозорці. Вони повідомили, що загін полісменів, солдатів і плантаторів, що налічує чоловік сто п'ятдесят, наближається. Чисельна перевага була на боці ворога, але Джомо вирішив усе-таки дати бій. Позиція і несподіваність нападу мали сприяти успіху і зрівняти їх сили.
Взявши з собою десяток найкращих стрільців, Джомо шаснув у кущі і поза скелями пішов назустріч ворожому загонові, маючи намір обійти його з тилу. Він пропустив ворогів собі в тил, потім приклав руки до рота і крикнув сполоханим бабуїном. Це був сигнал для тих, що лишилися на узліссі. В ту ж мить пролунали постріли, і кілька полісменів упали на землю. Інші кинулися назад, але тут їх зустрів влучним вогнем Джомо з товаришами. Вороги заметушилися, шукаючи порятунку, але не знаходили його і падали, скошені невблаганними кулями. Проте значній частині загону пощастило відступити під прикриття скель і чагарників.
Джомо наказав переслідувати приголомшеного ворога, щоб не дати йому змоги укріпитися в підгір'ї. Окрилені першою перемогою, повстанці навально мчали вперед.
Але вороги вже залягли попід узгір'ям і зустріли їх шквальним вогнем. Почалася перестрілка. Полісмени і солдати не шкодували набоїв. Повстанці, навпаки, змушені були берегти кожен патрон.
Джомо виждав, поки підійде Дедані. Ось в небо злетіла зелена ракета. Це — сигнал. Значить, Дедані близько, він уже біля озера. Джомо підвівся.
— Вперед, друзі! За нашу свободу! Вперед!
Гримнули постріли, повстанці зірвалися з своїх місць. Джомо опинився поруч з Антоні.
— Залишайся тут, лікарю! — крикнув він. — Підбирай поранених!
Антоні оглянувся, хотів заперечити, але попереду впало два повстанці, і він зрозумів, що Джомо має рацію.
Тимчасом повстанці вже мчали з криком вгору по кам'янистому схилу. Кулі з коротким посвистом пролітали над їх головами. Час від часу хтось із наступаючих з глухим стогоном падав на землю.
Нарешті повстанці досягли позицій ворога.
