Чорний екватор - Володимир Кирилович Малик

— Дві, — відповів Джомо.

— Давай їх сюди!

Джомо віддав гранати Антоні, і той швидко поплазував до вежі. Кулеметникові, що засів там, було добре видно всю місцевість, де залягли повстанці, і він міг розстрілювати їх на вибір. Час від часу кулемет плював вогнем, посилаючи смерть. Раптом глухо пролунало два вибухи, і кулемет замовк. То Антоні закидав вежу гранатами. Джомо схопився на ноги, радісно крикнув і кинувся вперед. За ним стрімголов помчали до табору всі інші. Тепер уже ніщо не могло стримати їхнього навального руху вперед!.. Пролунало ще кілька вибухів — і в повітря полетіли стовпи та обривки дроту. Шлях був відкритий!

Джомо одним з перших увірвався в табір. В'язні, відчуваючи підтримку, накинулися на полісменів і почали виривати в них з рук зброю. На допомогу їм підоспіли повстанці.

Але частина охоронників засіла в комендатурі і звідти обстрілювала наступаючих.

— Дедані, візьми гранати, підповзи і закидай ними будинок! — наказав Джомо. — Ми підтримаємо тебе вогнем!

Бійці залягли навколо комендатури. Від куль з дощаних стін будинку летіли жовті тріски. Дедані разом з чотирма бійцями поповзли вперед. Вони непомітно наблизилися до будинку кроків на тридцять і, раптово підвівшись, закидали його гранатами. В проломі стіни з'явилося біле простирало: охорона табору здавалась. Незабаром припинилася стрілянина і на інших вежах. Бій закінчився.

Над ущелиною запанувала тиша. До повстанців, сяючи радісними усмішками, підходили в'язні.

— Брати! — звернувся до них Джомо. — Тепер ви вільні! Хто хоче, хай іде до нас, у ряди борців за волю народів Кенії! Наші вороги сильні: вони зроблять усе, щоб знову загнати нас за колючий дріт! У Кенії — десятки концтаборів. Уся наша країна — це страшний концтабір! Усюди ллється кров наших братів і сестер… Кенія — сонячний і багатий край! Але сонце тут сяє не для нас! його заступили мзунгу — білі плантатори, і чорна ніч упала на наші серця і на душі наших предків! Чорно і сумно під екватором!.. Але ми своєю боротьбою, своєю кров'ю засвітимо на нашій землі сонце свободи! Ми розірвемо ланцюги рабства і неволі, як розірвали їх уже багато народів нашого континенту!

Сотні чорних рук із стисненими кулаками піднялися вгору. Ось вона — сила! Народ піднімається… Він уже бере в свої мускулясті руки справу визволення своєї батьківщини!

Але чому серед в'язнів не видно нікого з Гавіри? Джомо не встиг запитати. До нього протиснувся Комебі. Голова його була обв'язана білою шматиною, крізь яку просочувалася кров. Джомо кинувся до товариша.

— Ну, де наші? Ти розшукав?

— Нема твого батька, командире… Замучили, недолюдки! А на решту людей Гавіри страшно глянути — такі скатовані!

Джомо аж заскреготів зубами.

— О Нгаї! — простогнав він. — Ти знаєш, я ніколи не хотів крові, але мзунгу заслужили смертної кари!.. Комебі, хай скривджені люди самі судять своїх катів. — Джомо показав на полонених. — Ці звірі мають дістати по заслузі.

Десь за годину вони покидали розгромлений табір. Зброю, продукти і одяг, захоплені в таборі, роздали бійцям і в'язням, що вступили до загону. Майже всі чоловіки з Гавіри пішли з повстанцями. Табір спустів. Із-за гірських вершин сходило велике червонясте сонце.

Загін Джомо Карумби повертався в гори May. Надвечір передові частини прибули в табір, який відразу ж сповнився веселим гамом. Жінки з радістю зустрічали воїнів. Не було серед них тільки Коване. Це здивувало Джомо, і він пішов розшукувати дівчину. Жінки готували вечерю — смажили кукурудзу, варили кофе. Джомо спитав, чи не бачили вони Коване. Одна з них відповіла, що Коване і Нтомбі, дружина Комебі, пішли до струмка прати білизну.

— Коли це було? — опитав Джомо.

— Ще сонце стояло на заході, коли я бачила їх, — відповіла жінка.

Отже, з того часу вже минуло не менше двох годин. Чому ж вони й досі не повернулися? В серце Джомо закралася тривога. Разом з Комебі та кількома бійцями він не гаючись спустився до струмка. Але там нікого не було.

— Коване! Нтомбі! — гукали чоловіки.

Нікого! Сутінки в долині поволі згущалися. На очах блякло й втрачало ніжні вечірні кольори глибоке небо. Похмуро стояли попід горою велетенські дерева, порослі кострубатим мохом. Здавалося, столітні діди зупинилися на відпочинок, і вечірній вітрець колише їх довгі бороди.

— Нтомбі! Коване!

Тиша.

Бійці розійшлися понад берегом.

— Агей! — почувся незабаром крик. — Тут білизна!

Спустившись униз за течією, партизан знайшов у воді сорочку, що зачепилася за камінь. Усі кинулися туди. На березі — ніяких слідів. Коли б жінок розірвали звірі, то на землі була б кров. Отже, лишалося одно: якісь невідомі люди вистежили жінок і зненацька напали на них.

У таборі Джомо зібрав усіх і оголосив про зникнення Нтомбі і Коване.

— Очевидно, їх схопили якісь люди. Але хто міг це зробити? Невже серед нас є зрадник чи вбивця?

Всі мовчали. Ніхто не знав, куди поділися жінки і де їх шукати. До Комебі горнулося трійко діток, а сам він стояв обважнілий і страшний у своєму горі й гніві. Діти злякано дивилися на батька і, здається, теж розуміли, яке нещастя спіткало їх.

Джомо вже збирався прочесати навколо ліс, коли до нього підійшов німий Карао — після визволення з табору колишній індуна Ніабонго попросив прийняти його в загін. Таке прохання спочатку здивувало Джомо. Але Карао розвіяв сумніви командира. «Ви бачите, що зробили зі мною мзунгу! Для них я — чорний собака, — писав він на клапті паперу, бо не міг говорити. — Чи ж можу я тепер служити брехливому шакалові Ніабонго, який продає наших людей?»

Карао знаками пояснив, що хоче писати. Джомо дав йому олівець і папір. Карао написав: «Це зробив Ніабонго».

— Чому ти так думаєш? І де він міг тут узятися? — спитав Джомо, здивований.