Чорний екватор - Володимир Кирилович Малик

Поки доїхали до табору «Апландс», старий Карумба помер. Напівголий труп викинули перед табором, і в'язні під наглядом охоронників закопали його в лісі.

На подвір'ї концтабору «Апландс», перед будинком комендатури, мешканців Гавіри вишикували в один ряд. Капітан Кребс поволі йшов у супроводі коменданта табору і вказував пальцем на арештованих.

— Цьому три роки! А цьому два!.. А цим принцесам по року тюрми!

Позаду нього йшов полісмен і записував прізвища арештованих, яким капітан визначив строк покарання.

Коли передача арештованих була закінчена, Кребс зайшов у будинок комендатури і подзвонив полковникові Грінвуду.

— Радий доповісти, сер, — весело сказав він, — що сьогодні ми ліквідували групу мау-мау в резерваті Гавіра! Як тільки з'єднаємося з ротою лейтенанта Коллінза, яка, з вашої ласки, допомагатиме нам, я вклинюсь глибоко в гори May і знищу банду, що діє там!

— Бажаю успіху, капітане! — промовив полковник Грінвуд! — І не панькайтеся з ними!

— Дякую, сер! — відповів окрилений капітан.

Того ж дня його загін вирушив у гірський район May.

До сходу сонця Джомо був уже на ногах. На далеких пагорбах бовваніли в імлі вартові. З гір тягло прохолодою.

— Вставай! Вставай-ай! — гукнув черговий.

Люди заворушилися. Із теплих кубел зволоженої росою трави вилазили заспані діти й жінки. Джомо обережно торкнув за плече Коване, що солодко спала у м'якому гніздечку, вкрита вовняним каросом. Вона вже встигла розповісти про свої пригоди, і серце Джомо сповнилося ще більшою ніжністю та любов'ю до дівчини, яка, рятуючи його, мало не загинула сама.

— Вставай, люба! — сказав він, подаючи Коване руку. — Ми мусимо іти далі, в гори, щоб не потрапити до рук поліції!

Похапцем поснідавши, загін вийшов з лісу і рушив далі, йшли один за одним, щоб менше зароситись у високій траві. На носилках, зроблених з дрючків і ліан, несли поранених.

Зійшло сонце, його промені сліпучим сяйвом упали па густо-зелені ялівцеві ліси.

Здалеку долинув гул літаків. У ту ж мить із-за гір на бриючому польоті вилетіли два винищувачі. Вони помітили людей і дали довгі черги з кулеметів. Хтось зойкнув, закричали діти, але голоси людей потонули в несамовитому гуркоті моторів.

— Розбігайся! — пролунала команда Джомо.

Та люди вже й самі кинулися врозтіч і залягли в траві.

Джомо схопив Коване за руку, і вони разом упали в глибокий рівчак, вимитий дощовими потоками. Над головами коротко свиснули кулі — то літаки зайшли вдруге.

Чотири рази заходили літаки, сіючи смерть у долині. Всюди чулися крики і стогін. Діти переляканими очима дивилися в небо. Але — ні, літаки більш не з'являлися… Настала тиша.

— Ти не поранена? — запитав Джомо, помітивши, як посіріли губи Коване.

— Ні, — прошепотіла вона. — Але це жахливо!

Вони вилізли з свого сховища. Звідусіль стікалися люди. Джомо вже наводив порядок у розладнаному строю. Підрахували втрати: шість чоловік було забито, четверо — поранено. Над загиблими стояли родичі й друзі, мовчки вдивлялися в спотворені смертю обличчя. Чоловіки зносили великі брили каміння, щоб ними прикрити забитих. Антоні кинувся допомагати пораненим.

Нашвидку поховавши загиблих, загін рушив далі, до лісу, туди, де був порятунок.

Йти стало важче. Доводилося видиратися на гори, порослі негустими, але колючими чагарниками. З-під ніг осипалися гострі камінці. Джомо підбадьорював інших, хоча й сам відчував смертельну втому. Запалі очі його блищали хворобливим блиском, на потрісканих губах виступала густа кров, яку він злизував шорстким, пересохлим язиком. З учорашнього дня ніхто не пив. Воду, яку несли з собою в бамбукових бутлях, берегли тільки для дітей і поранених.

Нарешті досягли лісу. Десь у гущавині шуміла вода. Люди прискорили ходу. Шум наростав. Здавалося, вода плюскоче десь зовсім поблизу. Але ще довго довелося продиратися крізь хащі і підніматися вгору, доки вони досягли животворного джерела. Вийшовши з зеленої гущавини, загін опинився на широкій галявині, з одного боку якої височіла стрімка скеля. З тієї скелі падав, розбиваючись на камінні, струмінь холодної, прозорої води. Понад струмком, що біг від водопаду і ховався в гущавині лісу, стояли поодинокі дерева.

Лишивши на березі струмка зброю й спорядження, люди припали спраглими устами до води.

Всі були такі стомлені й змучені, що ніхто не помітив, як із-за скелі визирнув чоловік. Блискучими чорними очима він пильно оглянув прибулих, що відпочивали на березі струмка, їхню зброю і незабаром зник у зеленій гущавині.

Давши людям годину перепочинку, Джомо покликав на нараду Комебі, Туку, Дедані й Антоні. Він розгорнув карту і попросив лікаря точно визначити на ній їх місцеперебування. Антоні відшукав урочище Падаючої води, де вони зупинились, і розповів про те, як користуватися картою. Уважно прослухавши пояснення лікаря, Джомо відразу ж визначив, що за двадцять миль на північ знаходиться резерват Гавіра. Отже, вони опинилися майже в центрі гірського району May. Тут можна було сховатися від ворога. Але Джомо вирішив вести загін далі, на гірське плато, порізане глибокими ущелинами, поросле незайманим пралісом. Там він мав намір створити постійну базу, де можна було б лишати жінок, дітей і поранених.

Відпочивши і наповнивши водою весь посуд, який знайшовся в загоні, повстанці залишили це привітне місце і заглибилися в ліс.

Як тільки загін зник у гущавині, з-за скелі, оглядаючись і прислухаючись, вийшло троє людей. Це був Ніабонго з двома індунами. Він пошепки віддав їм наказ, і один індуна пішов слідом за повстанцями, а другий чимдуж помчав до міста…

Надвечір загін уже був на високому плато, що здіймалося над темною, порослою віковічним лісом долиною. Тут зупинилися на ночівлю.

Насувалася гроза. Важкі