Чорний екватор - Володимир Кирилович Малик

Як тільки згасли останні звуки пісні, Джомо підняв руку, і в таборі стало зовсім тихо.

— Друзі! — сказав командир. — Радість наша велика: ми знову вільні і серед вас! Але радіти ніколи — небезпека нависла над нами. Ще сьогодні мзунгу кинуть проти нас військо і літаки. Ми не можемо лишатися тут жодної хвилини! Наказую: негайно зібрати все найцінніше — зброю, харчі, одяг — і приготуватися до походу!

Взявши найнеобхідніше, партизани, виходили на майданчик. За півгодини табір спустів — загін вирушив у путь. Джомо й Комебі йшли в голові колони, яка розтяглася по невторованій лісовій стежці майже на півмилі. Поспішати вони не могли, бо в загоні були діти, жінки й поранені. Вирішили пробратися в гори May і там лишити жінок та дітей, які зв'язували загін.

Не встигли вони відійти від табору і на дві милі, як над лісом прогудів літак-розвідувач. Він не міг їх помітити. Густі крони дерев, темно-зелений підлісок надійно прикривали загін. Але Джомо розумів, що рано чи пізно їх усе одно виявлять, бо власті, стурбовані частими наскоками партизанів, почали переслідувати їх не на жарт.

Повстанці прискорили ходу, йшли безперервно цілий день. Від чоловіків не відставали жінки. Дітей і поранених несли по черзі. Всі стомилися так, що надвечір ледве тягнули ноги.

Наступного дня, опівдні, загін вийшов з лісу. Починалися савани. Попереду лежав довгий шлях до гір. Десь збоку лишилася Гавіра. Джомо послав туди розвідника, який мав передати вірним людям в резерваті про перебазування загону.

Йшли по випаленій сонцем савані. Шорстка суха трава чіплялась за руки, ноги, за одяг, перегороджувала дорогу. В повітрі стояла важка задуха. Люди знемагали від спраги. Але справжнє пекло почалося тоді, коли в безхмарному небі з'явився літак. Він із свистом пронісся над людьми, які попадали в траву. Пролунала кулеметна черга.

Джомо підвівся і оглянувся — літак робив розворот, готуючись пройти вздовж колони і посіяти смертоносний вогонь.

— Слухайте всі! — гукнув Джомо. — Зараз знову буде напад!.. Негайно розсипайтеся поодинці і залягайте в траві!

Люди миттю попідводилися і розбіглися в усі боки. Довга кулеметна черга полоснула по тому місці, де щойно вони лежали, — здригнулася і впала підсічена суха, трава, але люди лишилися неушкодженими. Зробивши ще одно коло, літак зник за обрієм, а загін швидко попрямував далі на схід, де вже виднілися гори, оповиті сизуватою імлою. Лишалося перевалити через пасмо горбів, що перетнули партизанам шлях, і спуститися в долину, від якої до гір May рукою подати. Але зробити це було нелегко.

Повстанці піднялися на вершину високого пагорка. Джомо глянув у бінокль і побачив якусь підозрілу куряву. Придивившись уважніше, він помітив чотири військові машини.

Причина появи машин у савані була цілком зрозумілою. Джомо швидко зібрав загін.

— За нами погоня! — сказав він. — Літак-розвідувач, очевидно, сповістив про наш загін. Через півгодини вороги наздоженуть нас, і ми змушені будемо прийняти бій, щоб дати змогу жінкам, дітям та пораненим дійти до підгірського лісу і заховатися там. Командиром цього передового загону призначаю тебе, Туку. Якщо ми вас не наздоженемо до вечора, чекайте нас уночі!

— Я залишуся з вами, Джомо, — несміливо попросив Туку.

— Це неможливо! Виконуй наказ — зараз кожна хвилина дорога! — суворо сказав Джомо.

Потім він підійшов до Коване.

Дівчина схопила його руку і схвильовано прошепотіла:

— Джомо, я чекатиму! Хай Всевишній Нгаї захистить тебе від куль ворогів!

Туку швидко зібрав свій загін і зник у долині. Воїни лишилися на пагорку. Це були здебільшого молоді хлопці, озброєні списами, пангами. В багатьох були рушниці, здобуті в боях з ворогом. Чорні жилаві руки міцно гримали їх, і, здавалося, ніщо, крім смерті, не могло вирвати у них цю зброю.

Тимчасом ворог наближався. Чотири військові машини важко котилися по горбовитій рівнині. Вони підминали під себе суху траву і здіймали хмару куряви.

— Берегти набої! — віддав останній наказ Джомо. — З пістолетів стріляти тільки в рукопашному бою! Пам'ятайте, що ми боронимо свою честь і свободу!

Загін заліг двома цепами в траві. Ніхто не підводився, щоб не виявити себе. Джомо причаївся за великим сірим каменем з гранатою в руці. Передня машина сунула прямо на нього. Коли вона наблизилася на політ списа, Джомо метнув гранату. Блиснув вогонь, пролунав важкий вибух. Машина зупинилась. Почулися крики поранених.

— Вогонь! — крикнув Джомо.

Вдарив залп. Майнули в повітрі тонкі описи. У відповідь залунали короткі черги з пістолетів-автоматів. Солдати стрибали з машин і теж залягали в траві. Над мирною саваною війнуло смертю.

Після короткочасної стрілянини ворог кинувся в атаку. Повстанці зустріли його дружним вогнем. Але все-таки передній цеп нападаючих досягнув вершини горба. Зав'язався рукопашний бій. В хід пішли приклади, панги, списи.

Антоні вискочив із-за каменя і майже впритул зіткнувся з довготелесим офіцером, що в цей час виринув з трави. Офіцер здивовано ковзнув по ньому поглядом і вистрілив у негра, що пробігав мимо. Антоні не поспішаючи підняв пістолет. Офіцер упав, скошений кулею.

Джомо зчепився вручну з солдатом-велетнем. Солдат намагався вистрілити з пістолета, але негр міцно тримав його руку. Вони впали на землю і качалися в колючій траві. Антоні поспішив на допомогу другові, і незабаром з ворогом було покінчено. Джомо вирвав у нього з рук пістолет, витираючи з лоба піт, підвівся.

Під натиском повстанців солдати трохи відступили і залягли, ведучи вогонь з рушниць і автоматів. Проте було ясно, що це тимчасовий відступ. Незабаром вони кинуться в нову атаку.

У траві лежало кілька вбитих і поранених солдатів. Але втрати повстанців теж були значні. Антоні нашвидку перев'язав поранених.

Над саваною знову запанувала тиша.

— Що робитимемо, Джомо? — спитав Комебі.

— Треба