Ставка більша за життя. Частина 2 - Анджей Збих

— Не більше одного дня. У п’ятницю я мушу прибути в Сен-Жіль.

— Де це?

— Якийсь закуток у Нормандії, — знизав плечима Клосс, — пошукаєш на карті.

— Я передам, — мовив антиквар. — Інструкцію дістанеш у Мюнхені. Виїдеш з Мюнхена післязавтра, останнім паризькім поїздом. На пероні до тебе підійде наша людина і скаже, що робити далі.

— Як я його впізнаю?

— Він тебе сім упізнає, спитає, чи не їдеш ти в Сен-Жіль?

Так. Саме там, на вітрині антикварної крамнички, він бачив востаннє папороть, схожу на цю, що стоїть на підвіконні в шпиталі. І в Мюнхені він був, пригадує будинок полковника Роде з заґратованими вікнами і його дружину, гладку, кокетливу бабегу. Клосс не скористався її гостинністю, переночував у гарнізонному готелі, а потім пішов на вокзал.

Останній поїзд до Парижа відходив того дня о шістнадцятій п’ятдесят. Клосс поставив валізу в купе, яке ще порожнювало. Балакучий полковник Тіде з’явився пізніше. Клосс вийшов на перон і почав прогулюватись від поручнів підземного переходу до газетного кіоска. Повз нього проходили якісь люди, але ніхто не підійшов і не спитав, чи їде він у Сен-Жіль.

Уже спалахнув зеленим вогнем семафор, коли Клосс побачив, як з тунелю вибіг чоловік у формі залізничника, і інтуїція підказала йому, що це саме той, на кого він чекає. Паровоз різко й пронизливо засвистів, чувся грюкіт дверей вагонів. Чоловік також упізнав Клосса.

— Твоє переведення, — квапливо сказав він, — захопило нас зненацька. Зв’язок на місці, в Нормандії. Тебе знайдуть. Запам’ятай пароль: “У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль”. Відповідь: “Зюзанна любить їх тільки восени”. Далі тобі скажуть: “Вона шле тобі свіжу партію”. Повтори.

Але Клосс не встиг повторити. Поїзд рушив, поволі набираючи швидкості. Він скочив на підніжку найближчого вагона, побачив, що залізничник уже зник у юрбі.

Клосс зайшов до вагона, наткнувшись у проході на кондуктора-служаку, який вичитав йому нотацію про те, як небезпечно стрибати в поїзд на ходу.

Клосс мовчки слухав повчання надокучливого дідуся, подумки повторюючи ті три речення: “Найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль”, “Зюзанна любить їх тільки восени”, “Вона шле тобі свіжу партію”.

Раптом Клосс злякався — він усе зрозумів. Стривай, стривай… Що сказав той безрукий лікар? Ні, то не він, то та медсестра… Треба у неї випитати, що я ще говорив, коли марив. Вона згадала про каштани. А що, коли вона повідомила куди слід про дивні слова контуженого офіцера? Коли безрукий лікар заспокійливим тоном силкувався приспати його пильність?

Ті, хто послав його на цю роботу, намагалися передбачити все. Він навчився пізнавати людей, яких ніколи не бачив, говорити про чужу родину, як про свою; ніхто, однак, не міг передбачити того, що може настати хвилина, коли він втратить контроль над своїм розумом, стане залежним від випадкових слів, сказаних у гарячці або в маренні, викликаними струсом мозку… Ця медсестра згадувала про чужу мову. Невже він розмовляв по-польському? Немовби крізь туман він бачив свою дитячу кімнатку з вікном, завішеним картатою ковдрою. Йому здавалося, що він малий, що слабує на скарлатину, що до нього підходить мати. Якщо він кликав її по-польському…

З другого боку — важко припустити, чи стане хтось ранньою весною сорок четвертого року у цьому переповненому, як усі, німецькому шпиталі прислухатися до марення контуженого офіцера? Але пароль? Що, коли він назвав пароль? Ця фраза про каштани на майдані Пігаль досить незвичайна і може викликати підозру.

— Колего, — почув він шепіт. — Колего, у тебе є цигарка?

Клосс обернувся. Поранений, у якого нога була на витяжці, дивився на нього благальним поглядом.

— Не знаю, — відповів Клосс. Він через силу повернувся на боку, висунув шухляду нічного столика. Побачив там свого портфеля, коробку цигарок і сірники. Ті самі, що їх купив у кіоску на пероні мюнхенського вокзалу.

— Запали, — прохрипів той, — я не можу поворухнутись.

— Спробую, — відповів Клосс. Він поволі зсував із себе ковдру, що здавалася йому твердою, як шмат бляхи. Обережно опустив з ліжка спочатку одну, потім другу ногу; в голові запаморочилось, але він таки сів. Задерев’янілими, ніби не своїми руками запалив цигарку, відтак, тримаючись за ліжко, підвівся і ступив крок до пораненого. Той захлинувся димом і довго кашляв.

Сидячи на ліжкові, торкаючись босими ногами холодної підлоги, Клосс силкувався пригадати дальші події своєї подорожі. Він пам’ятає, що, притакуючи від часу до часу, слухав якісь довгі розповіді полковника Тіде, пам’ятає також, як поїзд підійшов до зруйнованого вокзалу у Вісбадені. Клосс побачив тоді групку солдатів і офіцерів, котрі, вискочивши з вагона, побігли до барака, де була станція, а напевно й буфет, подумав, чи не вискочити і йому туди, щоб випити пива, а заодно й звільнитися від монотонної, як дзюркотіння води з крана, полковникової балаканини, який вважав себе знавцем жінок і доводив зараз Клоссу, що рудоволосі кращі за білявих і чорнявих. Але полковник, ніби розгадавши його намір, сказав, що не варто виходити, бо поїзд не стоїть тут і двох хвилин. І справді, тільки-но він сказав це, як поїзд рушив.

З того, що сталося потім, через п’ять хвилин або й менше після того, як поїзд відійшов від станції, Клосс нічого не може собі пригадати. Пам’ятає тільки, що погасло світло, зате за вікном стало ясно, мов удень. Він зовсім не чув вибуху — і це його найдужче здивувало. Спробував підійти до вікна, та відчув, що на нього падає чиєсь тіло. Зрозумів — це 1 іде, котрий щось кричав. А далі тільки оця смужка підвіконня з папороттю в горщику, що здалася йому пейзажем, який він розглядав крізь вузький отвір бійниці бункера.

— Обер-лейтенанте Клосс, хіба ж так можна? — В голосі медсестри звучала справжня тривога. — Вам заборонено вставати. Негайно ляжте. І де це чувано, щоб тут курили? Зараз же віддайте мені цигарки.

— Я вже майже одужав, — відповів він і побачив, що сестра ані така молода, ані така гарна, як йому здалося вперше. У неї було сіре, хворобливе обличчя і стомлені очі.

— А втім, я ляжу, — додав Клосс, — якщо