Ставка більша за життя. Частина 2 - Анджей Збих

на майдані Пігаль. Чоловік був ще живий, тому фон Ворманн наказав віднести його до ближнього тюремного шпиталю. Він трохи побалакав з лікарем у мундирі штурмфюрера СС, а потім, зловтішно радіючи в душі, вирішив розбудити шефа й доповісти йому про подію. Одначе Ерікові довелося розчаруватись — Елерт ще не спав. Із склянкою коньяку в руці він вивчав якісь документи, розкладені на письмовому столі.

— Сідайте, — мовив він, не чекаючи офіційного рапорту.

Його вже повідомили по телефону про напад на в’язницю, а оскільки це був перший такий випадок у цьому місті, то Елерт дійшов висновку, що хтось із заарештованих востаннє французів є видатним діячем підпілля, коли заради нього партизани одважилися напасти на тюрму в самісінькому центрі міста. Він намагався знайти підтвердження свого здогаду у розкладених перед собою персональних справах в’язнів, але не міг. Елерт уважно вислухав рапорт фон Ворманна, жодного разу не перебивши його, що приємно здивувало лейтенанта. Тільки тоді, коли фон Ворманн скінчив, Елерт запитав його:

— Ви гадаєте, що в цього типа вдасться щось випитати?

— Його тяжко поранено, пане полковник. Я вцілив йому в голову і в груди, а хтось із солдатів випустив йому чергу в живіт. Тюремний лікар, з яким я розмовляв, сумнівається, що він виживе.

— Він непритомний?

— Атож. — Фон Ворманн стенув плечима. — Можливо, протягне ще дві—три години.

— Отже, ви кажете, пане Ворманн…

— Моє прізвище фон Ворманн, пане полковник.

— Прошу не перебивати, лейтенанте Ворманн. Отже, цей тип видався вам підозрілим ще вчора і пішов до пансіонату “Ле Труа”. Що ж, дані збігаються. А як звучала ця фраза? Повторіть, будь ласка.

— У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль.

Полковник зняв телефонну трубку.

— Машину негайно! — крикнув він. А потім звернувся до фон Ворманна. — Поїдемо разом побалакати з тим вашим Ормелем.

— Даруйте, пане полковник. Коли я згадав про пансіонат “Ле Труа”, ви сказали: “Дані збігаються”. Чи повинен я це розуміти, як…

— Ви нічого не повинні розуміти, мій дорогий Ворманн. Для цього тут я. А ви — для того, щоб виконувати мої накази.

Хто знає, чи це кинуте мимохіть дорікання не спричинилося до того, що Ерік фон Ворманн вирішив повести гру на свій страх і риск. Він багато дав би, аби вдалося втерти носа цьому пихатому грубіянові.

За тюремний шпиталь був підвал без вікон з побіленими стінами. Три сінники, прикриті коричневими ковдрами, кривий стіл із шприцами й іншими медикаментами — ось і всі меблі. Зайшовши до камери, Елерт з фон Ворманном почули важке хрипле дихання чоловіка, що лежав, дивлячись у стелю. Тільки це єдине ліжко було зайняте. Лікар в есесівському мундирі і накинутому на нього білому халаті повернув до них голову.

— Агонія, — пояснив він.

— Дайте йому якийсь укол, — наказав Елерт, а побачивши, що той знизав плечима, додав: — Дайте йому укол, щоб він міг говорити. Мерці мене не цікавлять.

Лікар з розмаху всадив голку в кволу руку пораненого.

— Голка не стерильна, — буркнув він.

— Тепер це не має значення, — відповів полковник і нахилився над конаючим. Очі пораненого на мить ожили. Він глянув на Елерта, потім стулив повіки.

— Де я? — спитав він по-французькому.

Фон Ворманн швидко переклав, але Елерт знаком наказав йому замовкнути. Поранений здригнувся; він водив руками по ковдрі, стуляючи й розтуляючи пальці, ніби чогось шукав.

— Нічого не вийде, пане полковник, — промовив лікар. Елерт повернувся, пошукав чогось на столі, відкоркував одну з пляшок, понюхав.

— Спирт? — запитав він, а коли лікар кивнув головою, додав: — Спробуємо це. Люблю прості методи.

— Це для нього смертельно, — сказав лікар. — Кожна крапля рідини…

— Влийте йому це в горло. Яка різниця — раніше на дві години чи пізніше?

Ерік повернувся і хотів вийти. Полковник схопив його за плече.

— Хвилинку, лейтенанте Ворманн, вам треба вчитись. Це й є наша справжня робота, а не те, що ви робили в Мюнхені. А може, вам не подобаються мої методи?

Ворманн глянув йому просто в очі.

— Ні, пане полковник.

— Ну й не треба, — відповів Елерт. Він підійшов до лікаря й допоміг йому розтулити затиснуті зуби пораненого. Спирт, булькаючи, полився йому в рот. Чоловік захлинувся, через силу хапаючи повітря. Але так і не розплющив очей.

— У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль, — проскандував Елерт над його вухом.

— Зюзанна любить їх тільки восени, — прошепотів поранений. А за мить додав: — Вона шле тобі свіжу партію.

Він розплющив очі і раптом зрозумів: сталося щось погане. Побачив схилені над собою голови трьох осіб у німецьких мундирах, обличчя його перекосила гримаса страху й ненависті. Полковник вхопив пораненого за плечі і міцно струснув.

— Кажи, для кого цей пароль? — верескнув він. — Житимеш, коли скажеш. Ти й так сказав багато. До своїх ти вже тепер ніколи не повернешся — вони тебе знищать… — Елерт відчув, як обм’якло в руках тіло пораненого, і раптом з огидою відпустив його.

— Ходімо, — звернувся він до фон Ворманна.

— Я ж казав, — промовив лікар в есесівському мундирі і потяг ковдру, накриваючи нею обличчя чоловіка, якому недосвідчений хірург лишив усмішку, помітну навіть зараз.

У машині Елерт запалив сигару й випустив дим прямо в лице лейтенантові.

— Запам’ятайте, лейтенанте, що для мене ви просто Ворманн і ніяких “фон”. Ясно? Опріч того, я був би дуже задоволений, якби ви облишили носити оцю гидоту, — він показав на монокль, який Ерік нервово поправив. Елерт замовк, чекаючи відповіді лейтенанта. — А що стосується цього пароля, — сказав він по паузі, — то забудьте про нього. Я подбаю про це сам. Особисто скуштую сам, — посміхнувся він, — смак каштанів на майдані Пігаль. Ви зрозуміли, лейтенанте Ворманн?

— Так точно, пане полковник.

Але Ерік не збирався забувати