«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

Терьохін, трохи піднатужившись, розсунув лозу біля самісінької землі, і вони один за одним пролізли у двір. З причілкового боку мурованого будинку було відчинено віконце, і Лежнєв та його товариші опинилися в тісній, заваленій кіпами газет і порожніми корзинами комірчині. Не встиг Петро Олійник розкритикувати їхнє нове пристановище, як з’явився господар. З неприхованою цікавістю розглядаючи десантників, він запропонував їм піти на кухню вмитися, попоїсти. Лежнєв перезирнувся з товаришами, і Гімпель помітив це.

— Не сумнівайтеся, на фільварку нікого немає. А якщо хто надійде, Полкан дасть знати; я його знов у двір випустив.

На кухні вже стояв великий таз, двоє відер з водою, чайник з окропом, на лаві лежали полотняні рушники.

— Обійдемося своїми, — мовив Лежнєв, дістаючи з рюкзака рушники. — Щоб вам, дядьку Франце, не пояснювати потім пралі, звідки взялося стільки брудних рушників.

— Я сам перу, — образився старий. — Відколи дружина моя, нехай царствує, померла, я все роблю сам. Тільки корову доїти та хліб пекти жінка приходить.

. — Тим більше гріх завдавати вам зайвого клопоту, — сказав Лежнєв, з насолодою скидаючи тісні чоботи.

Коли вмилися, господар поставив на стіл тарілку з великими шматками сала, миску квашеної капусти, круглий хліб, глечик молока.

Після сніданку Петро, Ян і Андрій, прихопивши рюкзаки, вилізли на горище, а Лежнєв зостався внизу. Річ у тому, що з горища кепсько було видно навколишню місцевість; до того ж другого ходу на горище не було, а єдине слухове віконце надто вузьке та ще й високо над землею. Словом, на випадок чого і втікати нікуди. Була й ще одна причина, яка утримувала Лежнєва в хаті — він сподівався вмовити господаря розвідати переправи через річку. Почав Лежнєв здалеку, та Гімпель одразу перебив його:

— Кажіть прямо, що треба. Хто ви — я вже знаю, отже, нема чого ходити околяса.

Лежнєв розповів про все одверто.

— Біля річки можуть бути засідки, — додав він. — Будьте обережні.

— Я шістдесят років ходжу по цьому лісі, — усміхнувся старий, — звір, і той не завжди мене чує, а вже мимо солдатів якось пройду. Ви краще ляжте відпочиньте. Хтозна, коли ще вам доведеться поспати. Хату я замкну. Полкана у дворі залишу, так що сигнал почуєте: на чужих гавкає, а коли свої підходять — скавучить. Ходімте, я вам ліжко покажу.

Гімпелів будинок був старий, небагатий і невеликий: веранда, коридор-прихожа, ліворуч кухня і ванькир, праворуч — три кімнати. Перша — простора напівпорожня їдальня, де, судячи із застеленого сукняною ковдрою тапчана, спав господар; двері в другу кімнату були замкнені, третя містилася в мезоніні, куди вели сходи з поручнями. Господар провів Лежнєва в мезонін. На запитання, хто живе в кімнаті під сходами, старий відповів неохоче:

— Ніхто не живе, вона замкнена.

Кімната в мезоніні була невелика, але затишна. Тут стояло незастелене ліжко з високими спинками, увінчаними старомодними кулями, потемніла від часу одежна шафа із дзеркалом, столик біля вікна, скриня в кутку. Судячи з похилої стелі і вікна, що виходило на дах, цю кімнату свого часу відвоювали в горища.

— Ваші товариші за стіною, — сказав Гімпель. — Можете їм постукати, але ходу на горище звідси немає, хіба що по даху.

З вікна було видно шосе і грунтову дорогу, що вела до фільварку, а подвір’я заступав ріг даху. Глянувши вдалину, Лежнєв побачив кілометрів за три від фільварку будиночки, що збігали з пригорка; до них одним крилом підходив ліс.

— Сосновське? — спитав Лежнєв.

— Воно, — підтвердив Гімпель, — а за лісом село Городенкове, з другого боку до міста підходить.

Коли господар пішов, Лежнєв ліг, блаженно випростав ноги. Тільки тепер він відчув, як стомився, як шпигає в скроню, які важкі стали повіки. Він заплющив очі, але заснув не зразу — в голові роїлися неспокійні думки. Мисливський замок… Оскар… Ірина… фон Бюлов… Крик у лісі…

У сні він побачив невелику кімнату на Чистих ставках: маскувальні штори на вікнах; м’яке світло лампи, підручники на письмовому столі і здивовано-радісні очі дружини; вони дивляться з-під великої пухової хустки, яку він привіз їй з Оренбурга перед війною, коли вони ще тільки побрались…

Лежнєву снилося, що дружина зустріла його в дверях, за своїм звичаєм мовчки уткнулася обличчям у шинелю, а потів подивилася знизу вгору одним оком і все ще здивовано спитала: «Васю, чи це ти?» Він засміявся і поцілував її у великі здивовані очі. Потім скинув гарно пошиту шинелю, яку тільки півгодини тому надів замість подертої куртки десантника, і знову поцілував дружину. Потім вони пили чай, і він розповідав заздалегідь вигадану історію про інспекційну поїздку в Середню Азію. Дружина вдавала, що вірить: піддакувала, задавала наївні запитання. Це виходило в неї так природно, що Лежнєву ставало соромно за свою брехню…

А тоді йому приснилася їхня остання зустріч, яка спершу нічим не відрізнялася від попередніх: ті ж радісно-здивовані очі, та сама пухова хустка і те саме запитання: «Васю, чи це ти?» з доповненням: «Що в тебе з рукою?» — Лежнєв невимушено засміявся і сказав, що з рукою все гаразд. І це була правда, бо прострілена була не рука, а груди, а руку підвісили на косинці тільки для того, щоб не ятрити рану, яка ще не загоїлася. За чаєм він розповів дружині захоплюючу історію про автоаварію, в якій виявив кмітливість і винахідливість, рятуючи роззяву-шофера. Дружина спочатку уважно слухала, а далі не витримала, розридалася… Вранці, коли вона пішла в інститут, він побачив на столі вичищений і свіжозмащений пістолет ТТ, який лишив удома три місяці тому і на якому було вигравірувано: «Товаришеві Василеві за мужність і відвагу в смертельних боях з фашистськими гадами. Від партизанів Смоленщини. Липень. 1942».

То був сон-спомин, навдивовижу послідовний і правдивий у всьому, такий правдивий, що Лежнєв, прокинувшись, пошукав на столику біля вікна подарований смоленськими партизанами ТТ.

Була вже друга година. У дворі радісно повискував Полкан. «Гімпель повернувся», — подумав Лежнєв. Устав, підійшов до вікна, став навшпиньки, намагаючись зазирнути за виступ даху. Біля воріт фільварку стояв кінь, запряжений у бідарку. Коло неї поралася дівчина в