«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

— Облиште, полковнику, — вирішив бути великодушним Лежнєв.

— Мені ніяково, Зінгер, — пробурмотів льотчик, ховаючи, проте, гроші. — Я ж знав, що ви…

Він осікся, силувано всміхнувся, розвів руками. Зачепившись за лаву, дзвякнув його кортик. Полковник раптом зняв його і подав Лежнєву:

— Тоді візьміть це на знак дружби, Рудольфе. Погляньте на рукоятку.

— «Sequi її tuo corse, е lascia dir le geuti», — насилу прочитав Лежнєв викарбуваний на рукоятці напис. — Не розумію. Якою це мовою? Чи не італійською?

— Італійською, — підтвердив Шпітцмюллер. — «Іди своєю дорогою, і нехай люди кажуть що хочуть». Добре сказано, правда ж? Цей кортик мені подарував один італієць. Ми були з ним в Іспанії в тридцять восьмому. Льотчик він був нікудишній, хоча корчив із себе аса. А напис мені подобається.

— Мудро сказано, — підхопив фон Бюлов. — Власне, це девіз усіх справжніх мужчин.

— Мені не лишається нічого іншого, як прийняти подарунок, — усміхнувся Лежнєв, — хоча б для того, щоб довести свою приналежність до справжніх мужчин.

Полковник Шпітцмюллер зареготав. Потім сам прикріпив кортик до пояса обер-лейтенанта Зінгера.

Фон Бюлов пішов їх проводжати. Це було не до речі, бо Лежнєву треба було ще надіти пілотку, яка лежала в нього за пазухою. У коридорі, в залі, на сходах цього не зробиш — головні убори здають і беруть унизу — в гардеробній, а в гардеробній теж не так просто це зробити — не витягуватимеш із-за пазухи пілотку на очах у фон Бюлова. Та все обійшлося.

У дворі було так темно, як буває тільки перед світанком. Свіжий вітрець приніс пахощі лісу, і Лежнєв на повні груди вдихнув чисте, напоєне хвоєю нічне повітря; одразу стало якось легше дихати і думати; зникла нервова напруга, яка ось уже кілька годин підряд сковувала його. Нічна тиша дзвеніла у вухах. Та ось неподалік, розриваючи тишу, загурчав мотор, сліпуче спалахнули фари автобуса. Лежнєв подивився на годинник. Було близько четвертої. Скоро світатиме. Товариші, мабуть, ждуть не діждуться його біля водостоку. Але минулий вечір і ця швидкокрила ніч варті будь-яких хвилювань…

Лежнєв уже прощався з фон Бюловим, коли хтось у темряві вимовив прізвище Оскара.

— Здається, небезпеки немає, — відповіла фрау Ада. Лежнєв упізнав її голос.

— Я привіз хірурга, — сказав її співбесідник, перетинаючи смугу світла від автобусних фар.

Лежнєв тільки на мить побачив чіткий, наче вирізьблений профіль — тверде підборіддя, прямий ніс, але запам’ятав це обличчя… Фрау Рененкампф і чоловік із вольовим обличчям увійшли в замок.

— Хто це? — проводжаючи їх поглядом, спитав Лежнєв у фон Бюлова.

Той не відповів.

— Ця людина назвала прізвище мого товариша, — наполягав Лежнєв.

— У вас чудовий слух, — скривив губи фон Бюлов.

— І все-таки, хто цей чоловік?

— Полковник Улінгер.

Це була ще одна дуже важлива новина. Хто такий полковник Улінгер, Лежнєв знав: це прізвище неодноразово згадували в Москві.

— Ваш шеф завжди приїздить на шапкобрання?

— Ні, не завжди, — розгубився фон Бюлов.

Секретар комітету комсомолу хіміко-технологічного інституту, статурний хлопець з інститутським значком на спортивній куртці, спитав Наталю:

— Це ви слідчий Супрун?

— Так. Не схожа?

— Та ні, — знітився секретар, — не в тому річ. Просто я вас знаю… Ви вчилися в сорок другій школі.

— Справді.

— А я в тридцять четвертій. Бачив вас на тренуванні. Якщо не помиляюся, ви були в гімнастичній секції.

— Був такий гріх, — усміхнулася. Наталя.

— Сідайте, будь ласка. Я такий неуважний, навіть не запросив сісти!

— І не відрекомендувалися, — усе ще всміхаючись, мовила Наталя.

— І справді! Роман… — він затнувся, а потім додав: — Роман Корнійович Білан.

— Супрун Наталія Сергіївна, — подала вона йому руку і розсміялася. — Який ви офіційний. Я вас теж пам’ятаю, Ромо! Ще з шкільних років.

— Як летить час! — вигукнув Роман. — Одне одного на ім’я й по батькові величати стали.

— Не кажи, — переходячи на «ти», мовила Наталя. — Вузи вже закінчили. Жах! Ти давно тут секретарюєш?

— Четвертий рік, — скрушно зітхнув Білан, — наче в казані… Сім тисяч комсомольців!

— Зате приємно, що тобі сім тисяч виявляють довір’я.

— Приємно то приємно, але ж доводиться крутитись, як білці в колесі. Та всяка писанина заїдає. — Він згріб зі столу купу паперів, запхнув їх у шухляду. Потім якось спідлоба зиркнув на Наталю, насторожено спитав: — Ти в якійсь справі до мене?

— Минулого року у вас тут була історія на вечірньому відділенні…

— Вечірників у нас немає на обліку, — швидко і, як здалося Наталі, з полегкістю сказав Білан.

— Я знаю. І все-таки допоможи мені.

Вона коротенько розповіла про Сільву Пєтухову.

— Джон, кажеш? Щось не пригадую. Інститут, звісно, великий, але таке ім’я я б запам’ятав.

— Співробітника з таким ім’ям у вас немає, — сказала Наталя. — Мабуть, це кличка.

— Кличка — річ непевна.

— За словами Пєтухової, він чи то асистент, чи методист.

Білан скуйовдив волосся.

— Канікули тепер. Майже всі співробітники у відпустці; про студентів і казати нічого. Навіть не знаю, як тобі допомогти.

— Ну що ж, нема то й нема, — спроквола мовила Наталя. — Вибач, що потурбувала.

— Стривай-но, — затримав її Білан. — Ми зробимо ось що: ти посидь тут, а я скочу в четвертий корпус. Там наш комсомольський будівельний загін орудує — лабораторію полімерів власними силами будуємо. Побалакаю з хлопцями, може, щось узнаю. Подивись поки що журнали, газети.

Білана