Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

— Ти розповідаєш так, наче сам усе це бачив! — вигукнув я.

— Так, я тричі бачив, як бобер потрапляє в пастку, і щоразу повторювалася та сама картина: спочатку він пірнав, потім спливав подихати і, нарешті, йшов на дно, перш ніж я встигав долічити до п’ятдесяти.

— Ти мені казав, що є два чи три способи ловити бобрів.

— Еге ж. Узимку, коли замерзають озера, треба прорубати ополонку перед мазанкою, де живуть бобри. Якщо подивитися в ополонку, можна побачити під кригою входи до мазанки. От перед ними й ставлять пастку. її обережно опускають униз на жердині. Гладеньку жердину, по якій вільно рухається кільце ланцюга, забивають у мулке дно, а верхній її кінець залишають над ополонкою. Є ще один спосіб ловити цих Мудрих працьовитих звірків. Як і люди, собаки, вовки та інші тварини, бобри дуже допитливі: кожному кортить знати, що робить його сусід. Про цю їхню допитливість пам’ятає кожен мисливець. Спіймавши бобра, він вирізав в нього залози, наповнені густою і пахучою речовиною. Поставивши пастку, він змащує цією речовиною вершечок гілки і встромлює її біля самої пастки в дно так, щоб вершечок стирчав над водою. Як тільки бобер почує запах, він підпливає до гілки і починає її обнюхувати, при цьому вся його задня частина тіла лишається у воді. Одна із задніх лап торкається сторожка, і щелепи стуляються. Кожному ловцеві бобрів треба мати цю пахучу речовину, адже не завжди вдається поставити пастку біля крутого берега, з якого бобри виходять на сушу. Буває, що біля берега дуже мілко, і вода не покриває ні пастки, ні кілка. Тоді слід знайти інше місце, глибше, і змастити гілку пахучою речовиною, щоб заманити бобрів.

— Оце й усі способи?

— Розповім тобі ще про один. Якщо у ловця немає пахучої речовини, а біля берега скрізь мілко, то слід трохи розкидати греблю, щоб через неї пішла вода. Пастки ставлять із боку бобрових мазанок біля пошкодженого місця. Увечері бобри виходять із своїх жител, помічають, що греблю порвало, і зразу ж усі кидаються загачувати її. Бобер, котрий допливе до греблі перший, потрапляв в пастку. Мені цей спосіб не до вподоби. Спробуй-но розкидати греблю, і ти побачиш, що це нелегка справа. Гілки й патики так міцно переплетені і так щільно обліплені багном, що зруйнувати греблю майже неможливо.

— Який ти добрий, діду Червоні Крила! — вигукнув я. — Ти навчив мене ставити пастки й розповів мені все, що сам знаєш про бобрів. Тепер, коли я почую, що мисливець хвалиться своїм способом ловити бобрів, який ще нікому не відомий, я посміюся з нього.

— Ні, ні! — перебив старий. — Ніколи не смійся з хвальків і не кажи брехунам, що вони брешуть. Якщо колись ти станеш вождем — а мені дуже хотілося б дожити до того дня — запам’ятай, що ти повинен бути сміливим, чесним, великодушним і поблажливим до дурнів. А зараз поставимо другу пастку й поїдемо додому.

Другу пастку я поставив у протилежному кінці озерця, і не гірше, як сказав старий, ніж він.

З нетерпінням я чекав наступного ранку. На сході сонця я побіг до річки і скупався разом із Сінускі й вовченям. Пригнавши коней, я осідлав одного з них, трохи попоїв і поїхав до озерця перевірити пастки. Собака біг за мною, а вовченя я посадив у мішок, який прив’язав до луки сідла.

Тримаючи на колінах рушницю Червоних Крил, я проїхав через весь табір, розглядаючись довкола і перехоплюючи погляди. Був я гарно вдягнутий, їхав на швидкому коні й тримав рушницю. Мені хотілося, щоб усі милувалися мною.

Я наздогнав двох мисливців і з ними доїхав до південного рукава річки, де вони поставили свої пастки. Один із них запитав у мене, де стоять мої пастки, а я відповів ухильно:

— Там, далі…

Вони засміялися, і другий мисливець вигукнув:

— Ми знаємо те місце. Незабаром ми зустрінемося там з тобою.

Я спохмурнів. Мені не хотілося, щоб хтось іще знав про ті п’ять озерець. Їдучи понад струмком, я помітив кількох оленів і лосів, але стріляти в них не став, бо поспішав до своїх пасток. Що ближче я під’їжджав до загат, то дужче хвилювався. Коли ж перед очима постала улоговина, я скочив з коня, прив’язав його до дерева, випустив вовченя з мішка і стрімголов помчав униз. Добігши до крутого берега, я зупинився і втупив очі у воду. Чітко розгледів роздвоєний кінець великого кілка, кінчики малих кілочків, але глибше нічого не було видно. Мені здалося, що кілок нітрохи не зрушено вбік, а стежина, протоптана бобрами, висохла за ніч. Марно пропала праця старого!

Мені стало так прикро, що я ледве не заплакав. Поволі поплентався до другої пастки, до тієї, яку поставив сам. Перегодя роздумав, повернувся на берег і, схопивши тичинку, почав нею штрикати мілке дно, шукаючи пастку. Я хотів упевнитися, чи вона на місці.

Раптом я пригадав, що вчора ясно бачив перше кільце на ланцюзі, коли старий уже поставив пастку. А тепер його не було видно! Я миттю повисмикував кілочки, схопив обома руками кілок і почав тягти його з води. Нелегко мені було, я напружував усі сили і нарешті витяг кілок і ланцюг, а далі й бобра — здоровенного бобра, скорченого, задубілого. Його передні маленькі лапки були щільно притиснуті до грудей. Я вхопив звірка за хвіст, одтягнув від озерця і залишив на землі.

Ніпока відразу кинувся до нього. Я відігнав вовченя, але воно знов вернулося, голосно гарчало і все норовило вкусити неживого бобра.

Я був безмежно щасливий! Сівши на землю, я роздивлявся звіра, милувався пухнастим хутром і думав, якого ж великого обруча треба, щоб на ньому розіпнути й висушити шкуру.

Потім я схопився й помчав до другої пастки. Не побачивши верхнього кільця на кілку, я зрозумів, що й тут бобер спіймався. Я хутенько витяг його на берег, звільнив задню лапу з щелеп, і невдовзі моя здобич лежала на траві поряд із першим бобром. Радіючи своїй удачі, я відчував себе багатою людиною. Мені лишалося спіймати ще тридцять вісім бобрів, і тоді я зможу купити рушницю. Я розламав кілька галузок на маленькі палички й полічив, скільки треба днів для цього. Лише дев’ятнадцять днів! Так мало! Раніше як через місяць у мене буде рушниця!

Зоставивши Сінускі й вовченя вартувати бобрів, я швидко, але старанно перезарядив пастки. Тоді