Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц
— Бери! — вигукнув він і кинув їх на землю мені до ніг. — Давненько вони не були в ділі. Нікому я їх ще не давав. Наші мисливці — народ легковажний, не бережуть чужого добра. Тобі ж даю ці пастки, хоч ти й молодий, бо знаю, що збережеш їх. Лови бобрів і терпляче чекай, коли тебе покличуть на війну. А свої боброві шкури виміняєш згодом на рушницю.
— Але я не вмію ставити пастку на бобра! — заперечив я. — Мисливці племені кайна не хотіли мене навчити. В кожного з них був якийсь свій, відомий тільки йому спосіб ставити пастки, і вони нікому не відкривали своїх секретів.
— Знаю, знаю! Те саме кажуть і наші мисливці, але все це пусті слова. Є тільки два-три способи ставити пастки, мисливці засвоюють їх од старших або самі доходять до цього. Ти ще молодий, щоб самому збагнути мисливські секрети. Приведи-но двох коней, я хоч і старий, але ще навчу тебе ловити цих розумних звірків.
Я привів двох своїх коней і, сідлаючи їх, чув, як старий співав у вігвамі пісню Вовка. Перегодя він мовив своїм дружинам:
— Гай-гай! Давненько я не співав цієї пісні, що приносить мисливцеві щастя! Сьогодні я почуваю себе сильним і бадьорим, і мені хочеться допомогти нашому юному родичеві. З ним я сам наче молодію.
Він вийшов із вігвама, тримаючи в одній руці пастки, в другій — рушницю. Передавши пастки мені, він скочив на коня і гукнув:
— У путь! Бобри, ми несемо вам смерть!
Він начепив на себе вовчу голову. Чорний ніс звіра звисав у нього над лобом, а широкі вуха стирчали вгору. Поглянувши на мене, він торкнувся рукою свого головного убору і мовив:
— Колись я подарую його тобі. Він приносить щастя мисливцеві.
Розділ сьомий
Виїхавши з долини, ми звернули на південний захід, перетнули ліс і досягли південного рукава річки Два Священні Вігвами. Тут я побачив сліди бобрів, нові й старі гатки; на березі валялося паліччя. Тепер ми їхали второваною стежкою, — виходить, сюди часто навідувалися наші мисливці. Старий, підстьобнувши коня, гукнув мені:
— Я знаю, що люди з нашого табору ставлять тут пастки. Не біда! Ми поїдемо далі, і я покажу тобі гатки, яких ніхто ще не знаходив.
Ми повернули на північ і, піднявшись крутим лісистим схилом, поїхали понад струмком. Струмок був вузенький, де-не-де не більш як чверть кроку завширшки. І я подумав, що бобри не можуть жити в цьому маленькому потічку; напевно, старий забув стежки, якими проїжджав багато років тому. Мені захотілося спитати його, чи не збився він з дороги, але я не насмілився. Він твердо тримав дорогу на гребінь скелястих гір.
Ми піднімалися вище й вище і нарешті побачили широку круглу улоговину між двома горами. Старий зупинив коня на схилі гори і, підкликавши мене до себе, показав униз. Уздовж улоговини росли верби, осики й тополі, а сама улоговина була розділена греблями на п’ять загат. А зробили ті греблі бобри.
Я не повірив своїм очам: невже маленький струмок, понад яким ми їхали, наповнює водою ті п’ять озерець?
— Я привів тебе сюди, на цей схил, щоб ти відразу побачив усі п’ять загат, — сказав Червоні Крила. — Як ти гадаєш, багато бобрів тут можна спіймати?
— Багато! Більше, ніж треба, щоб купити рушницю, — стиха озвався я.
Мені було дуже соромно. І як я міг подумати, що старий забув дорогу?
— Коли я приїжджав сюди востаннє — о, скільки років минуло відтоді! — було тут тільки дві загати. А тепер їх п’ять. Я радий за тебе. До роботи! Ти навчишся ставити пастки і купиш собі рушницю. Вона тобі так потрібна!
Ми позлазили з коней і попрямували до нижнього озерця. Гребля була збудована з вербових гілок і обмазана болотом недавно. Кілька стежечок тяглося від озерця до гаю. Над водою стриміли три нові і чотири старі боброві хатки-мазанки.
— Якщо рахувати на кожну мазанку по п’ять бобрів, старих і молодих, то в цьому озерці їх водиться не менше тридцяти п’яти, — сказав старий.
Одна із стежин збігала аж до води, і земля на ній була ще волога. Напевно, вночі бобри носили по ній хмиз для своїх хаток.
Червоні Крила показав мені, як треба ставити пастку і відповів охоче на мої запитання. Передусім він пояснив, що пастку треба закріпити, аби бобер не витяг її на берег чи на мілину, де він може перегризти собі за тиснуту щелепами лапу і втекти.
Старий вирізав вербовий кілок завдовжки з три кроки. Один його кінець був роздвоєний, другий вільно входив у кільце ланцюга, прикріпленого до пастки. Гілки на кілку він пообрізував так, щоб кільце могло ковзнути до розсохи, але назад не вернулось.
Червоні Крила звів сторожок між щелепами і поставив пастку під водою біля самого берега, заривши її трохи в мул, щоб не винесло хвилею. Коли бобер вилазитиме на сушу, то спершу зіпреться передніми лапами на берег, а задніми метлятиме у воді; при цьому однією лапкою він неодмінно зачепить сторожок, і вона потрапить у щелепи.
Просунувши кілок у кільце ланцюга і вклякнувши на краю берега, старий загнав кілок навскіс у мулке дно гострим кінцем, але так, щоб вода накрила його зовсім. Затим забив ще два кілочки навхрест над кілком із кільцем, тож тепер його неможливо було підняти чи відсунути вбік, не витягнувши спочатку кілочків.
Скінчивши роботу, старий почав зачерпувати долонями воду і поливати свої сліди на березі й те місце, де стояв навколішки. Тепер бобри не почують його запаху. Потім навшпиньки відійшов до мене.
— Ну от! — промовив він. — Пастку поставлено непогано. Цієї ночі бобер ітиме до гаю по гілочки для греблі і, вилізаючи на берег, потрапить задньою лапою в пастку. Коли щелепи стуляться, він відчує біль, злякається і подумає, що якийсь ворог з берега напав на нього. Він миттю повернеться й пірне, тягнучи за собою пастку і ланцюга. Кільце ковзне по кілку і, дійшовши до роздвоєного кінця, зупиниться. Далі бобер пливти не зможе, він знову повернеться і попливе до берега, щоб виборсатися на сушу й перегризти затиснуту щелепами лапу Але кільце зачепиться за першого ж сучечка, і бобер стане. Він почне задихатися і спливе нагору. Але йому надто важко підніматися разом із пасткою і ланцюгом, що тягнуть на дно. Вибившись із сил, він розгрібає лапами воду. Набравши в легені повітря, він щезає під водою, піднімається ще два-три рази і, нарешті, йде на дно.
