Материками й океанами - Георгій Іванович Кублицький

«Іду пішки до Сан-Франціско. Шлях — до 3 000 кілометрів. Мене лякають смертю від спраги, індійцями і т. ін. Я йду, хоч би що мені загрожувало…»

І пішов наш волгар уздовж залізничного полотна через Американський материк, до берегів Тихого океану.

Почав він свої мандри звідти, де рівнинні нижні прерії — степи — переходили в напівпустельні плато верхніх прерій, у передгір'ях північноамериканських Кордільєр. Цей ланцюг хребтів, розділених долинами, тягнувся на багато сотень кілометрів. Найвищими в ланцюзі були Скелясті гори, до яких прямував росіянин.

На одній із станцій учитель побачив нарешті трьох справжнісіньких індіанців. Вони кутались у неймовірне лахміття, але скільки природженого благородства було в поставі цих людей!

Біля ніг в індіанців лежала шкура буйвола. Вони втрьох продавали цей, можливо, останній свій скарб — мовчки, з гідністю. Володимиров згадав настирливі вигуки «лікаря» Мак-Брайта і зазивне тирликання скрипки «лікаря» Фріца із Сент-Луїса…

«Бродяча Америка» — люди, які кочують з кінця в кінець у пошуках роботи, створили мистецтво безплатної їзди на товарних поїздах. Спробував і «Майкл». Але тільки-но він стрибнув на підніжку вагона, як кондуктор освітив його ліхтарем і наказав забиратися геть. Потім нашого мандрівника навчили деяким прийомам, і один перегін він проїхав, влаштувавшись між двома вагонами поїзда.

Пустельна місцевість з горбками, порослими жорсткою травою, з бурими пустками, яка простяглася за містом Шайєнном, мало була схожа на гірську країну. Але розташована була вона вже на висоті трьох. кілометрів над рівнем моря, і десять місяців у році тут трималась погода, яка найменше сприяла пішоходам.

Надвечір дощ, змішаний із снігом, загнав Володимирова в будову із старих шпал, схожу на курінь. Перед ним палахкотіло багаття. Тут уже влаштувались ночувати двоє волоцюг.

З гуркотом проносились поїзди повз росіянина і двох американців, які вечеряли хлібом, розмоченим в окропі. Прийди до них сюди сам президент, якому в Америці, кажуть, нібито кожен може потиснути руку, — навряд чи вони зустріли б його привітно…

А вранці — знову в дорогу. Горби перетворюються в гори. Дорога зміїться ущелинами. На станції Шерман, яка рекламувалась як «найвища залізнична точка в світі», Володимиров пробрався у вагон емігрантського поїзда. Висадили його на ходу, коли паровоз уповільнив хід біля навислих над полотном дороги снігових карнизів. Було дуже холодно, і мандрівник з тугою дивився на поїзд, що віддалявся.

— Це ви були там?

Болгар обернувся: перед ним стояв колійний сторож з ліхтарем у руці.

— Був, та прогнали.

— Якої ви нації, друже?

Володимиров сказав. Сторож зрадів і почав тиснути йому руку:

— А я чех. Дуже радий! Ходімо до мене. От приємна несподіванка!

У маленькій хатинці хазяїн зразу ж зварив каву і почав частувати гостя бісквітами. Чех довго розпитував про Росію. Потім нові друзі почали вчити один одного своєї мови: хазяїн називав речі по-чеськи, а гість — по-російськи.

Чех розповів Володимирову, чому майже непомітний підйом до найвищих верховин між двома океанами: плато верхніх прерій, весь час підвищуючись, плавно переходить у передгір'я Скелястих гір.

— Завтра ви ввійдете уже в справжні хребти. Он вони синіють, — сказав чех, прощаючись з Володимировим наступного ранку. — Щасливої дороги!

Назавтра Володимиров пішов повз похмурі гранітні громади, перейшов через лунку, глибоку ущелину, за якою потягнулись соснові ліси. Хурделило; навіть швидка хода мало зігрівала.

По дорозі росіянин наздогнав безробітного, який ішов у Каліфорнію. На маленькій станції їм пощастило залізти у товарний поїзд.

Але не встигли вони від'їхати і кількох миль, як їх освітив ліхтар провідника:

— Хелло, друзі мої! Звідки і куди ви їдете?

— Добрий день, пане провідник, — відповіли «зайці». — Як ваше здоров'я, пане провідник?

— Дякую вам. Куди ж ви прямуєте?

Одержавши відповідь, провідник підставив долоню:

— Ну?

— У нас тільки долар і п'ять центів.

— Гаразд, — сказав провідник великодушно, — долар я візьму собі, а п'ять центів залиште у себе — знадобиться.

Однак вагон, у який вони сіли, відчепили на маленькій станції в горах.

Перекинуті через безодні мости, похмурий граніт скель, шум потоків в ущелинах, сліпучі снігові шапки на соснах — все це було нове і прекрасне. Але коли в шлунку порожньо, а ніч застає пішохода в зовсім безлюдній місцевості, коли луна повторює тужливе виття і в темряві зеленіють вогники вовчих очей, — тоді найменше думається про красу природи.

— Як виють, кляті! Певно, теж не вечеряли, — похмуро жартував супутник Володимирова. — Чи не поспішити нам?

Ночували пішоходи під ґанком станційного приміщення. Станція називалась «Гірський струмок», а дві сусідні — «Червона пустеля» і «Чорні краї». Тут росіянин стрибнув на площадку кур'єрського поїзда, який уповільнив хід; супутник не зважився наслідувати його приклад. Зсадили сміливця посеред дороги. Ночував він у ямі, прислухаючись до вовчого концерту і стискаючи складаний ніж.

На маленькій станції Володимирова найняли згрібати сніг, а кілька ночей він провів на підлозі жалюгідного барака. Мимо в обидва боки плелись люди з торбами.

Вздовж дороги стояли солдатські пости — охорона від індіанців. Солдати супроводжували великі групи мандрівників. Однак пішоходи сміливо йшли навіть поодинці. Страх перед довгим безробіттям і голодом був набагато сильніший від страху перед індіанцями, що його всіляко намагались роздмухувати брудні політикани, котрі добивались виселити всіх «червоношкірих» із землі їхніх дідів і прадідів.

Хребет Уосач, останній з великих відрогів Скелястих гір, обірвався стрімкою стіною до Великого басейну — майже безводної пустельної рівнини з поодинокими ланцюгами невисоких горбів і численними солоними озерами. Вона тягнулась на сотні кілометрів до хребта Сьєрра-Невада, за яким лежить Каліфорнія.

Володимиров прийшов до берегів Великого Солоного озера — величезного водоймища завдовжки в десятки миль, наповненого скоріше розсолом, ніж водою, його називають інколи «втраченою рукою океану»; тут фермери після