Материками й океанами - Георгій Іванович Кублицький

Хвору несли в паланкіні. Вона забувалась коротким, неспокійним сном на гомінких заїжджих дворах, де лаялись і грали в карти носильники.

Смерть наздогнала її в дорозі. Востаннє вона покликала знаками Григорія Миколайовича, мовчки притягнула його голову для поцілунку і пішла з життя мужньо і спокійно.

Це сталося 19 вересня 1893 року.

Коли сумна звістка долетіла до Росії, газети присвятили пам'яті вченої і мандрівниці великі статті. Вирішено було видати її праці.

В Кяхту, куди мали привезти гроб, з усіх кінців країни прибували десятки вінків.

У день похорон були закриті всі контори і крамниці, в кяхтинських школах припинили навчання. Приїхало багато народу із сусіднього міста Троїцькосавська. На вулицях юрмились китайці і були вкрай здивовані, довідавшись, хто була померла.

Олександру Вікторівну поховали в Кяхті, над самим шляхом в Монголію, по якому вона не раз ходила з караванами і по якому повернулась із своєї останньої подорожі…

Майже одночасно в Лондоні англійське географічне товариство обговорювало питання про те, чи варто приймати в члени товариства жінок. Кілька видатних учених сказали: «Так». Але більше було проти.

Нарешті географи зібрались і після палких суперечок прийняли негативну ухвалу. У цьому чималу роль відіграло красномовство лорда Керзона, який був на той час кандидатом на пост президента товариства. Лорд Керзон стверджував, що він знає тільки один вид мандрівниць — галасливих американських мандрівниць, яких він назвав «одним із жахів XIX століття». Ці дочки мільярдерів, які шукають у чужих країнах сумнівних пригод, змусили лорда Керзона зробити надто поспішний висновок:

— Ми взагалі заперечуємо здатність жінок сприяти науковим географічним знанням! _ викрикнув він на закінчення своєї промови.

В Лондоні давно і пильно слідкували за всіма російськими експедиціями. Дивно, що лорд Керзон не знав про наукові подвиги жінки, щойно опущеної в могилу на кордоні Монголії.

У звітах Російського географічного товариства зустрічалось також ім'я зоолога і ботаніка Марфи Черської, яка мандрувала по майже невідомій тоді Колимі і у важку хвилину стала на чолі експедиції. У цих звітах повідомлялось і про автора капітальних географічних досліджень Ольгу Федченко, яка побувала в пустелі Кизилкум і запаморочливими стежками проникла на Памір.

Отже, задовго до того як лорд Керзон виступив із своїми дивними заявами, російські жінки успішно сприяли розвитку наукового географічного знання.

Це було біля ста років тому.

У маленькому приволзькому містечку кілька юнаків зачитувались повістями й оповіданнями з американського життя. Океан, прерії, Нью-Йорк, Міссісіпі, чистильники чобіт, які без особливих зусиль стають мільйонерами, — це життя здавалось їм таким заманливим!

— В Америці, брат, кожен може потиснути президентові руку. Взяв і потиснув. От як тобі. Дуже просто, — казав багатозначно один.

— Дивна країна! Правильно сказано — Новий Світ, — докинув другий.

— Хоч би краєчком ока глянути на живого індійця, пополювати б на буйволів! — зітхав третій.

Був серед мрійників молодий вчитель Михайло Володимиров. Думка про те, щоб самому побувати в Америці, міцно запалась йому в голову. По підручниках він старанно зубрив англійську мову, практикувався в токарній і палітурній майстернях, вивчаючи різні ремесла.

Одного прекрасного літнього дня 1872 року друзі виряджали вчителя до Америки. Гаманець його не був туго набитий, але молодість і віра в те, що за океаном його чекають щастя й удача, окрилювали нашого мандрівника. Він сподівався, що завжди знайде там пристойний заробіток і зможе, переїжджаючи з міста в місто, подивитися всі Сполучені Штати.

Шалено калатало серце у нашого волгаря, коли він сходив з океанського пароплава на нью-йоркський берег…

Але через тиждень-другий його ентузіазм охолонув. Увесь цей час він ходив нью-йоркськими вулицями з російсько-англійським і англійсько-російським словниками під пахвою, повторюючи завчену фразу:

— Чи не знайдеться у вас якої-небудь роботи?

Йому або чемно відмовляли, або мовчки показували на двері. Підвернулася було робота токаря, але, як на лихо, майстерня, куди влаштувався Володимиров, згоріла, а робітників звільнили.

Якось Володимиров сидів у своїй комірчині, міркуючи, що робити далі. Чи не все одно, де голодувати — тут або на новому місці? Чи не поїхати куди-небудь на південь — скажімо, у Флоріду?

Його роздуми перервав стук у двері і вигук:

— Хелло, Майкле! О, та ви живете, як видно, трішки гірше середнього мільйонера!

Володимиров схопився. Перед ним стояли робітники, з якими він до пожежі працював у майстерні. Вони зайшли навідати свого російського товариша і сказати, що, можливо, бос (хазяїн) скоро побудує нову майстерню і тоді знову буде робота.

— Спасибі, любі друзі, — сказав зворушений «Майкл», — але я вирішив виїхати з Нью-Йорка — бог з ним. Настраждався я тут.

— Та що ви, Майкле, опам'ятайтесь! На світі один Нью-Йорк. Чого ви не знайдете тут, того не знайдете ніде.

— Ні-ні, їду у Флоріду, — упирався «Майкл».

Перед від'їздом з Нью-Йорка волгар зробив перший «бізнес» — продав увесь зимовий одяг. Нічого, адже у Флоріді тепло…

Флорідське містечко Джексонвілл з гарними будиночками, які виглядали із-за квітучих апельсинових дерев, було залляте сонячним промінням. На вулицях пахло трояндами.

Але Володимиров переконався, що флорідське сонце надто гаряче для тих, хто, обливаючись потом, змушений за кілька центів тягати на спині важкі дошки. А скоро йому відмовили і в цій роботі. З усіх можливих занять «Майкл» вибрав досить популярну тоді в Америці торгово-підприємницьку діяльність — продав свій піджак…

З напівпорожнім чемоданом і одним доларом у кишені волгар вирушив через півострів Флоріду до Мексіканської затоки. Поїзд мчав