Материками й океанами - Георгій Іванович Кублицький

Звіробійне судно «Язон» підійшло до берегів Гренландії. Від чорних похмурих скель його відокремлювала смуга рухомої криги. Накрапав дощ. Краплі барабанили об щільний папір розгорнутої карти, з якою Фрітьоф Нансен піднявся у «вороняче гніздо», високо на корабельну щоглу.

Авжеж, далі чекати марно. «Язон» не може підійти до берега, до якого залишається ще кілометрів двадцять. Доведеться покинути корабель і на шлюпках пробиватися крізь кригу.

Нансен подивився вниз, де на мокрій палубі його супутники чекали рішення, запитливо задерши голови. Що відчувають вони в ці вирішальні хвилини?

Капітан Отто Свердруп байдужісінько димить люлькою. Лейтенант Дітріхсен спокійний, як, між іншим, і молодий Крістіансен Трана, хлопець — золоті руки. А лопарі Балто і Равна?.. Авжеж вони ще вчора зізналися, що їм непереливки. Кочівникам тундри море здається чужим і злим.

Нансен квапливо спускається з щогли. Риплять блоки, і шлюпки вже на воді. Шестеро прощаються з мовчазними матросами, беруться за весла. Повільно відпливає назад «Язон». Гримкоче корабельна гармата: прощальний салют.

Шестеро веслують, а тим часом чорні похмурі хмари наповзають із далеких берегових льодовиків. Міцна течія крутить крижини. Ніч спадає на море, але кому тут до сну.

Удосвіта, коли берег уже близько, гострий крижаний уламок протинає борт одного човна. Трана хапає сокиру, залатує дірку.

Тут наповзає туман, скрадає берег. Вони пробиваються до нього вже п'ятнадцять годин, знесиліли. І Нансен наказує напнути на крижині намета.

— Відпочинемо — і до берега!

До берега? Поки вони відпочивають, течія несподівано змінюється. Туман заважає їм вчасно це помітити. З тріском і дзвоном трощаться крижини, мандрівників швидко несе геть від наміченого місця висадки. Земля відходить за обрій усе далі й далі…

Так було день, і другий, а третього вони опинились біля зовнішнього краю крижаного поясу, за яким шалено бурхав прибій. Якщо човни разом з кригою виштовхне туди, то…

— Жарко буде, — спокійно сказав Нансен капітану Свердрупу. — Але не віддавати ж дешево життя. А поки що — спати. Авжеж спати. Всім, крім вахтового. Нам треба берегти сили.

Вночі вони були на волосину від смерті. Прибій гуркотів поруч, хвилі розгойдували крижину. Але в Арктиці несподіванка передує несподіванці. В найдраматичнішу мить ніби невидима рука знову вштовхнула їхню крижину в льодову гущу.

Небезпека тільки відсунулася на якийсь час, але не минула. Тепер їх швидко понесло на південь. Минув день, другий, п'ятий. І стало ясно, що ще трохи, і течія пронесе табір на крижині повз південний край острова, у вируючий відкритий океан. Там — смерть.

Одинадцятий день дрейфу. Густий туман знову все скрав навколо. Коли раптовий подмух вітру розвіяв трохи його запону, Нансен побачив темні скелі. Поруч, зовсім близько! Як оком змигнути, табір був на ногах. Люди кинулись у човни. Як вони веслували! Їм здавалося, що земля знову відповзе од них, зникне, розтане.

Ні, вона не зникла! Човни шмигнули в тінь берегової кручі, днища зашурхотіли по камінню.

Вперше за багато днів у Нансена і п'яти його супутників був твердий грунт під ногами. Вони висадились на березі Гренландії. Але ж це тільки початок, найважче — попереду.

Коли всі розсілися біля яскравого вогнища і задиміли люльками, Нансен сказав:

— Ми згаяли надто багато часу. Нас віднесло досить далеко на південь. Тепер ми передусім підіймемось уздовж берега до того місця, де нас висадив «Язон». Звідти ми почнемо перетинати Гренландію. Ми повинні пройти її від цього берега до протилежного. Ніхто не знає, що на нас чекає. Ми потягнемо за собою санки через крижану верховину цього величезного острова. Ми повинні спати якомога менше, їсти мало і швидко, а працювати якомога більше. Нам не можна вертати з півдороги. Повернувшись до цього пустельного берега, ми не знайдемо тут ні притулку, ні харчу. Отже, мости спалені, шляху до відступу нема. Тільки вперед! Ми повинні перетнути Гренландію і вийти на другий берег, до людського житла, або загинути. Я сказав усе.

… Настав день — це було 15 серпня 1888 року, — коли, пройшовши чималу відстань уздовж узбережжя на північ, маленька експедиція обрала місце для підйому на льодовик. П'ятеро саней з вантажем стояли напоготові, лишалося тільки запрягтися в них. Запрягтися, щоб ступити на материкову кригу Гренландії, про яку було відомо, що вона простягається на сотні кілометрів — та й годі. Ніхто не міг сказати, яка висока і крута її гігантська верховина, чи покраяна вона тріщинами, чи жене там люта хуртовина сніг по її поверхні, чи, нерухоме, холоне морозне повітря. А можливо, мають рацію ті вчені, які припускають, що десь усередині острова зеленіють долини?

Вирушаючи в ризикований похід, вони повинні знайти відповідь на сотні запитань.

Спочатку підйом був крутий, а мокрий сніг прилипав до полоззя. Кожні сани тягнули втрьох, потім поверталися по інші. А тут, як на зло, пішов дощ, мокрий одяг прилипав до тіла.

На четвертий день підйому помітно похолоднішало. Йти стало легше. Але спрага! Вона мучила наших полярних мандрівників на гряд чи менше, ніж подорожан у пустелі. Вони смоктали сніг, у них страшенно крутило зуби, а пити хотілося ще дужче. Адже снігом по-справжньому не вгамуєш спрагу. Пітніючи, людина втрачає не тільки воду, але й солі: адже піт солоний. А в снігу солей нема.

Минуло майже два тижні поневірянь серед льодовиків, і одного разу Нансен записав у щоденнику: «Ми провели приємний недільний ранок з кавою в постелі». А було так. Напередодні, в суботу, вони пленталися, загрузаючи в крихкому снігу. Плечі, натерті лямками, пекло, ніби їх ошпарили окропом. Стало важко дихати: адже мандрівники піднялись уже на висоту двох тисяч метрів, давалася взнаки розрідженість повітря.

Вночі скиглила хуртовина, вітер забивав сніг у кожну шпарку. Нансен, як і щоранку, встав перший, набагато раніше від інших. Чортихаючись, він засунув ноги в черевики: в них було повно снігу. Потім заходився варити каву і ретельно ділити на порції шматочки твердого, як підошва, в'яленого м'яса. Коли над льодовиком почало світати, Нансен розбудив