П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр

— Що ви маєте на увазі?

— Я ніяк не можу вас зрозуміти. Ви живете тут, розмовляєте з нами і, незважаючи на це, вас ніби нічого не хвилює.

— Я сприймаю речі такими, як вони є.

— Так вважає більшість людей, треба, мовляв, жити… Може, причина в тому, що це не ваша країна?

— Можливо.

— Але до чого ви прагнете, сеньйоре Гундлах, що ви хочете від життя?

— Якщо ви чекаєте від мене філософської відповіді, то, на жаль, марно. Я просто колекціоную враження, але ще їх не впорядкував.

— Ви на десять років старший за мене й не маєте ніякої мети?

— Мабуть, так воно й є, докторе. Досить сумно, правда?

— Іронія тут теж не рятує. Ви кумедний чоловік, дуже балакучий і в той же час ніби відлюдкуватий.

— Такий склад розуму в нас, німців. Ми ніколи не говоримо про головне. Це доводиться вирішувати наодинці з собою.

— Ви залишаєтесь вірний своїм принципам? Якщо так, тоді я вас поважаю.

Гундлах не збрехав. Йому дійсно необхідно було розібратись в собі. Кілька розмов з доктором Діасом зовсім вибили Гундлаха з колії. Він дедалі частіше задумувався над своїм минулим життям.

Чим він жив? До чого прагнув? Досі до звичайних речей: гроші, успіх, кар'єра. Він був переконаний, що в основі своїй людина не змінюється. Життя її може змінитись під ударами долі, від зміни професії або політичних поглядів, які дають інший напрямок його прагненням, не торкаючись головного.

В цьому він був твердо переконаний на власному досвіді. Але тепер, коли пропала його кар'єра і стала недосяжною мета, йому здавалося, що він божеволіє, за всім він тепер спостерігав ніби з відстані. Що, власне, робив досі він і йому подібні — його колеги й менеджери? Вони тримали світ у напрузі, прагнули забезпечувати його рух вперед (тільки — в якому напрямку?). Як посланці божі, вони вбачали своє покликання в тому, щоб совати, мов пішаками по шаховій дошці, людьми й багатствами, плюндрувати природу, вершити долю чужих, а часто й своїх, народів. Як королі, вони порівнювали себе з чудотворцями, приписували собі досягнення цивілізації, пишалися своїм умінням керувати, приносити користь і чекали винагород: просування по службі аж у керівництво концерну, в «раду богів». Їх мрії про владу межували з безумством. Але нікому з них не довелось побувати на зворотному боці Місяця і побачити те, що побачив Гундлах. Він був смертельно поранений, зовсім вибитий з колії життя і тільки після цього почав співчувати прагненням інших людей, які жадали хліба, миру, справедливості. Одного разу в своєму першому житті, років дванадцять тому, Гундлах мав можливість зрозуміти їх, але він не скористався з того шансу. Тепер він був готовий порвати з своїм минулим, але як це здійснити на практиці?

В середині листопада Гундлах почав хвилюватись, він вже майже одужав, міг вільно рухатись і навіть здійснювати далекі подорожі. Табірне життя тепер його мало цікавило, його інтерес тепер викликав хіба що жіночий персонал. Він завів шури-мури з двома дівчатами, і тепер йому навіть без кишенькового калькулятора легко було визначити криву підйому своїх біострумів. Одноманітна їжа — рис з бобами — йому вже набридла. І особливо нестерпним ставало для нього мовчазне чекання, що ж з ним буде далі. Одного разу він навіть подумав про втечу; але куди ж тікати? Назад у Кельн, в обійми Франціски — а що ж далі? Фірма й пальцем не ворухнула, не зробила навіть спроби, щоб його визволити. Очевидно, Дорпмюллер не зумів переконати начальство. Гундлах навіть уявив собі, з якою скептичністю вони там ставляться до його переконань, не бажаючи навіть нічого слухати про нього, Гундлаха. Так йому й треба! Найкраще — підвести під усім цим риску.

В основному про табір він знав майже все: про правила військової служби, про погляди більшості партизан, а з деякими був знайомий близько, знав звідки вони і як живуть тепер. Вони належали до Революційної партії Центральної Америки (РПЦА), яка змусила свого часу «Франкфуртер альгемайне» помістити на своїх сторінках ту велику об'яву, з якої для нього, Гундлаха, почалася його місія за дорученням Вінтера. Здебільшого це були батраки і кілька студентів. РПЦА вважала себе самостійною силою поруч з Національним фронтом визволення, від якого майже не залежала. Це, здавалось, була якась окрема група, що мала інтернаціональний характер, орієнтуючись, як і Фронт національного визволення, на Фарабундо Марті. Той чоловік в далекі похмурі часи, а саме ще в 1926 році, разом з гватемальськими і гондураськими революціонерами заснував Комуністичну партію Центральної Америки, хоч діяльність її й не виділялась особливими заслугами.

В спогадах з далеких студентських років перед Гундлахом з'явилась картина тодішнього безладного лівого руху. Навіщо ж кожну сутичку доводити до кульмінації, йдучи одночасно на зговір з правими, тобто з ворогами? Ліві сперечаються про шляхи і мету боротьби, а праві, зрештою, думають тільки про здобич. Хто хоче змінити світ, той живе мріями, а мрії бувають різні… Але хто не прагне ніяких змін і виступає за збереження існуючих порядків, той не плекає ніяких мрій, ніяких утопій, а відразу ж примикає до тих, котрі теж ні до чого не прагнуть. Без суперечок про шлях і мету боротьби не обійтись, але ж їх можна вести чесно, хоч це й набагато важче, ніж гризтись за здобич! Лише в цьому й полягає основна причина більшості поразок лівого руху.

Саме завдяки цьому, за словами Діаса, починаючи з 1970 року, лівий рух набагато зміцнів і став таким багатоликим. Тоді сили національного визволення формувались як сільські партизани за кубинським зразком. Народна революційна армія (НРА) виникла через рік і спрямовувала свої удари насамперед проти сил безпеки існуючого режиму. В 1975 році були створені Збройні сили національного опору (ЗСНО) як спеціальні партизанські загони популярної в народі лівої організації Об'єднаного народного фронту. ЗСНО здебільшого завдавали ударів по іноземних концернах і їх філіях, викрадали іноді директорів. Щоб не відстати від інших суперників, РПЦА також вдавалась до таких акцій, рекламуючи їх об'явами у світовій пресі.