Безумці - Олександр Ашотович Насібов

— Вибачте! — Карцов підводиться. — Вибачте, але я не знаю, з ким розмовляю. Ви добре володієте мовою. Краще навіть за мене. Але ви не схожі на німця. Та й звідки тут візьмуться німці, за тисячі миль од кордонів Німеччини!.. Де я? Що ви зробите зі мною?

— Що я зроблю з вами? — Абст обережно гладить папугу, поправляє ланцюжок на його лапці. — Це залежить тільки од вас. Від того, наскільки ви будете відверті у своїх зізнаннях.

— А в чому я повинен зізнатися?! — вигукує Карцов.

— Розкажіть, як ви тут опинились.

— Та…

— Не гайте часу.

Карцов відмовляється. Він уже сказав достатньо. З ним можуть робити все що завгодно, та він не розтулить рота, поки не довідається, де він, що за люди його допитують.

Сказавши це, замовкає, чекає, щоб Абст примусив його відповідати. Тоді все, що він розповість далі, буде переконливіше.

— Гаразд, — погоджується Абст. — Я командир потаємної німецької установи, особливої військової групи. Ви перебуваєте в нашому сховищі. От і все, що я можу повідомити.

Абст бачить: співрозмовник здивований, розгублений, все ще сумнівається. Посміхнувшись, він простягає руку до однієї із кнопок на краю стола.

— Пост номер один, — чути в динаміку Глюків голос. — Слухаю, шеф!

Абст торкається пальцем ще однієї кнопки.

— Пост номер два, — лунає у відповідь, і Карцов упізнає голос Вальтера.

— Перевірка. — Абст приймає руку, звертається до Карцова. — Годі, чи все ще вагаєтесь? А втім, — іронічно додає, — вороги могли вивчити німецьку мову лише з однією метою — обдурити таку поважну персону, якою, безперечно, є ви!

Карцов починає розповідь. Він називає місто на Каспії, де народився і виріс, номер будинку і квартири свого шкільного товариша, наводить подробиці його біографії. Це точні відомості. Якщо Абст має змогу перевірити їх, за наслідок можна не боятися. В думці Карцов просить пробачення у Ганса та його батька. Обидва вони — справжні патріоти, антифашисти. Рейнхельт-старший добровольцем пішов на фронт у перші дні війни. Щодо Ганса, то він хворів, і тому його мобілізували порівняно недавно…

Абст слухає не перериваючи. Він так само сидить за столом, напівзаплющивши очі, руки лежать на колінах. Можна подумати, що він куняє.

Зате папуга безперервно рухається. У нього раптом почався приступ веселощів. Лускаті лапки з міцними зігнутими кігтиками так і бігають по сідалу, масивний дзьоб довбає ланцюжок, яким птаха прикуто до жердини. Ланцюжок дзвенить, папузі це подобається — на певний час він завмирає, схиливши голову, наче прислухається, і знову починає плигати.

Ось папуга невдало, повернувся, ланцюжок зашморгнув другу лапку, і, впавши з сідала, птах повиснув униз головою. Абст підводиться, розплутує пташку і садить на місце.

— Розповідайте, — каже він. — Отже, чотири місяці тому вас мобілізували. Що було далі?

— Мене направили до Мурманська. Ви знаєте цей порт?

— Ви офіцер?

— Так, мені присвоєно звання капітана медичної служби. Я б не дезертирував, та…

— О-о! До того ж ви ще й дезертир! — Абст посміхається. — Ну-ну, що ж примусило вас кинути військову службу у росіян? Розповідайте, це дуже цікаво.

— Я прибув до частини. А незабаром з'ясувалося, що її відправляють на фронт.

— Так і слід було сподіватися… Що ж, ви не хотіли воювати проти своїх? Патріотичні почуття не дозволили вам підняти зброю проти німців?

— Так.

— Дуже похвально. А що завадило б вам, прибувши на фронт, перейти до німців? Ви не подумали про таку можливість?

— Перебіжчику не ймуть віри. Особливо, якщо цей перебіжчик від росіян. А втім, ви це добре знаєте. Ви самі виловили мене в океані, доправили сюди, хоч я й не просив про це, а тепер смієтеся з мене, не вірите жодному моєму слову. Що ж, за це не докорятимеш. Я на вашому місці, напевно, зробив би так само.

— А ви відверті, пане дезертир!

Карцов розводить руками, мовляв, нічого іншого йому не лишається.

— Розповідайте, що було далі.

— Далі? — Карцов робить паузу. — Чесно кажучи, говорити далі не хочеться, бо далі сталося те, чому ви й зовсім не повірите.

— І все-таки…

— Випадок звів мене з моряком союзного конвою, що привіз до Мурманська військовий вантаж. Мій новий знайомий виявився американцем німецького походження. Ми хутко потоваришували, знайшли спільну мову. Можливо, тому, що обох нас доля позбавила батьківщини… Коротше, я ризикнув і заговорив з ним відверто. І ось перед відплиттям конвою він приніс мені одяг. Я переодягнувся. У моїй кишені морська книжка та інші папери, які дозволять пройти в порт…

— Він узяв вас до себе на судно?

— Уявіть, так. Він боцман, сховав мене в приміщенні для якірного ланцюга. Там я просидів чотири доби. А на п'яту, коли ми були далеко в морі, нас торпедували. Транспорт затонув. Я чудом врятувався.

Карцов розуміє, що Абст йому не вірить. Та він і не ждав іншого. Проте головне попереду…

— Ви, певна річ, запам'ятали назву корабля, на якому пливли, можете вказати місце й день катастрофи?

Запитання не застукало Карцова зненацька. Він знає, що відповісти. Того року гітлерівські підводні човни, діючи групами, або, як тоді казали, «вовчими зграями», часто атакували транспортні каравани, що йшли до радянських портів. Один такий наліт на великий конвой, коли він уже пішов у зворотний рейс, було здійснено місяць тому. Німці потопили кілька суден, а кораблі охорони, в свою чергу, послали на дно ворожу субмарину. Повідомлення про бій конвою з фашистами обійшло всі газети. Готуючись до бесіди з Абстом, Карцов відновив у пам'яті подробиці. І тепер