Безумці - Олександр Ашотович Насібов

Він розплющив очі в ліжку, яке займало добру половину тісного кам'яного закутка. Поруч стояв Глюк і годував його з ложечки м'ясним бульйоном, гарячим, міцним. Чашка хутко спорожніла.

— Більше не можна, — повчально сказав Глюк. — Здохнеш, якщо обжерешся.

І він пішов, замкнувши за собою двері.

Абст поки що не приходив.

Тричі на добу Глюк приносить їжу, каву. Майже не розмовляє. Задав кілька запитань: вік, професія, чи довго був у воді…

Лік часу Карцов веде так: три прийоми їжі, отже, минула доба; знову сніданок, обід та вечеря — ще доба.

Маленька лампочка під самим склепінням горить увесь час; світло її трохи пульсує.

Карцов ситий, відпочив, цілком екіпірований — на ньому такий самий в'язаний светр, штани та шапочка, що й у Глюка. Одяг теж приніс рудобородий, кинув на ліжко, вказав рукою: одягайся! Згадавши щось, пішов і повернувся з повстяними черевиками — жбурнув їх під ноги Карцову і мовчки став біля дверей.

Карцов натягнув штани, насилу просунув голову у вузький комір светра, взув черевики.

Глюк сів на ліжко, підняв холошу на лівій нозі.

— Помацай, — наказав він, плеснувши себе по гомілці, — помацай і визначи, що тут було, якщо ти справді лікар.

Карцов сів навпочіпки, обережно торкнувся грубого синювато-білого коліна свого вартового.

— Не тут. — Глюк похитав головою. — Нижче бери.

Карцов ковзнув руками до литконожного м'яза, помацав гомілку. На кістці було стовщення. Пальці ретельно обмацали кістку, пром'яли м'язи.

— У вас був перелом, — мовив. — Навскісний закритий перелом, напевно, обох кісток. А лікували вас погано: велика гомілкова кістка зрослася не зовсім правильно… Я не помилився?

Глюк мовчав.

— Коли це сталося? Років п'ять тому?

— Шість…

Все це відбувалося вчора, на третій день перебування Карцова в гроті.

А сьогодні, одразу після сніданку, Глюк вивів бранця з печери. За дверима їх ждав радист.

І ось вони йдуть вузьким, звивистим коридором. Лампочки, підвішені на забитих у скелю гаках, ледве блимають, треба пильно дивитися під ноги, щоб не спіткнутись.

Провідники зупиняються біля півкруглих дверей. Глюк тягне залізну клямку. Двері відчиняються.

Велика печера. Вгорі безліч сталактитів, стіни порівняно гладенькі, підлогу в центрі вкрито брезентом, під яким вгадується щось м'яке.

Посеред печери ніби стіл, коло нього кілька складених табуреток та жердина з поперечкою. А на жердині настовбурчився сірий какаду — справжній, живий!

Карцову ввижається: ось папуга стрепенеться, залопоче крильми, прокричить: «Піастри, піастри!» — і в печері з'явиться кульгавий Сільвер…

Та папуга нерухомий. А замість героя «Острова скарбів» до столу підходить Абст.

Він вийшов збоку, кивком указав Карцову на табуретку, сів сам.

Позаду бранця грюкнули двері: конвоїри пішли.

Простягнувши руку, Абст підсовує папузі блюдечко з кормом, перекладає на столі книги. Так минає близько хвилини.

— Ну, — каже Абст, підвівши голову й оглядаючи Карцова, — як почуваєте себе?

— Дякую, добре.

— Скільки вам років?

— Двадцять дев'ять.

— Двадцять дев'ять, — повторює Абст. — На вигляд ви значно старіший. Багато пережили? Що з вами скоїлося?

— Я б хотів запитати… — Карцов зацікавлено розглядає печеру. — Де я?

— Ви у друзів. — Абст простодушно усміхається.

— Це я розумію. Та кому я зобов'язаний порятунком? Я вже зовсім було втратив надію, і раптом… Що це за грот?

— Незабаром довідаєтесь. На все свій час. А поки що запитую я. Отже, ви лікар?

— Я невропатолог.

— І ви німець?

Задавши останнє запитання, Абст бачить: тінь пробігла по обличчі людини, яка сидить перед ним. Руки, що спокійно лежали на колінах, засовалися, пальці так стисли один одного, що побіліли суглоби.

Він повторює запитання.

— Так, я німець, — тихо відповідає Карцов. — Та я мирна людина, і ніколи…

— Як вас звати?

Готуючись до бесіди, Карцов вирішив, що візьме прізвище та ім'я свого шкільного друга.

— Ганс Рейнхельт, — каже він.

— Добре, — мовить Абст. — Отже, Ганс Рейнхельт, у якій частині Німеччини ви жили? Назвіть місто, вулицю, номер будинку. Назвіть близьких сусідів. Мене цікавить усе.

— На жаль, про Німеччину я знаю тільки з батькових розповідей та підручників історії й географії.

— Отже, ви німець, але жили за кордоном?

— Так.

— Емігрант?

— Син емігранта.

— Добре, — повторює Абст. — Назвіть країну, що стала вам за другу батьківщину.

Карцов витримує паузу.

— Кажіть же!

— Я з Росії.

— З Росії? — так само спокійно веде далі Абст. — Навіть народилися там?

Карцов киває.

— Німцями були і батько ваш і мати?

— Так.

— І вони живі?

— Мати померла. Батько був живий.

— Був живий… Як це розуміти?

— Його мобілізували до російської армії. Де він, чи живий, мені невідомо.

— А ви самі? — Абст кінчиком язика лизнув