Привид Чорного острова - Віктор Григорович Безорудько

— Я давно вже не роблю помилок, мій фюрер.

— Облиште, прошу вас.

— Пробачте. Та помилки я не зробив. Я приставив дутого колишнього солдата свою людину, і вона мала повідомити мене, коли знайдуть скарб. Ха-ха-ха! Здорово, правда? Вони п'ятнадцять років шукають скарб для мене не те що безкоштовно, а ще й платять мені.

— І все ж, мені здається, ви занадто ризикуєте, — зауважив фон Кауфман і припав до бінокля.

— А зараз хто з нас ризикує? — запитав Морісон, і в голосі його відчулася крига.

— Не розумію вас, сер.

— Зараз ви ризикуєте. Гадаєте, коли раптом знайдемо скарб, то він потрапить до вашої фашистської конюшні?

— Його призначення — фінансувати нашу партію після війни.

— Послухайте, мій фюрер, зараз нікому не потрібна ваша занудиста фашистська наволоч. Їй ніхто вже не повірить.

— Але мета наша з вами спільна — знищити комунізм.

— Не вашій партії за це братися. Вона опаскудилася, і їй ще довго доведеться прати пелюшки. Не ті часи, мій фюрер, не ті люди. Є в нас своя партія.

— Але ви не маєте ніякого морального права на ці скарби.

— Може, ми звернемося до міжнародного суду? Ще не було такого випадку, щоб злодієві присуджували награбоване.

— Не про те мова. Тоді скажіть, містере Морісон, навіщо ви взяли мене в цю подорож? Будь-які прогулянки на морі мені заборонив лікар.

Морісон довго сміявся, потім сказав:

— Винятково для того й узяв, щоб ви, фон Кауфман, навіки забули, що колись були моїм фюрером, і. щоб сказати вам у лице — ви більше ніколи ним будете. Якщо ж подорож вам зашкодить — гадаю, вашому фашистському клубі є ще такі, в кого в’язи міцніші. Замінять.

Морісон одійшов геть. Кауфман дивився йому вслід, палаючим поглядом. Шкода, немає охоронців. Наказав би їм стріляти в спину цьому бундючному панкові.

Яхта наближалася до острова.

Минуло ще кілька хвилин, і Морісон наказав матросам кинути якір.

— Матусю, рідненька, прийшла до тебе, бо нас велике лихо спіткало — знову з'явився привид. Той самий, що перелякав тебе на смерть і поклав у могилу. Я сама бачила його. Ішов прямісінько на нас. Велетенський і страшний. Голова його сягала неба, руки торкалися землі. А в руках — мотузка. Я зомліла. Тепер ми всі боїмося вночі виходити з дому. Навіть тато не виходить. Лише Олесь сміється з того привида і — з нас. Нічого не боїться Олесь.

— Після того, як ми визволили Олеся з печери, батько став зовсім мовчазний. Ходить похмурий і ні до кого не говорить. Я намагалася жартувати, щоб дізнатися, про що батько думає. Нічого не взнала. Лише одного разу тато і Фред розмовляли, а я в сінях прибирала. Почула тоді, як тато сказав:

«Доведеться тобі, Фреде. В мене нічого не вийшло». — А до чого це сказано — не розумію. Може, йдеться про Олеся? Я їм сказала, що коли вони вб'ють Олеся, то вб'ють і мене. Без нього не буде у мене життя на цьому світі.

Мері підвелася з колін, сіла на камінь і порожньо глянула в синю далечінь океану. Вона не хотіла, щоб Олесь ішов з нею до материної могили — наказала Біллу взяти його на пастівник і нікуди не відпускати від себе. А коли батько чи Фред його покличуть, то щоб і Білл ішов слідом. У неї тепер неспокійно на есерці.

— Я прошу бога, щоб захистив Олеся, але мене бог не хоче слухати, бо Олесь не вірить у нього. Помолися, матусю, ти за нього.

«Так, уже минуло два дні, як ми визволили Олеся з пастки, — думала Мері. Ніби нічого не відбулося за цей час на Чорному острові, але Мері відчуває, що наблизилися найстрашніші часи. — Коли нічого не зміниться, то вони вб'ють Олеся в мене на очах. Батько цього не зробить, а Фред — може. Йому байдуже до всього».

— Навчи мене, матусю, як батька і Фреда зробити добрими. Зараз Фред лютиться на всіх, бо в нього вийшли таблетки і він не знаходить собі місця.

— А про головне я забула сказати. Олесь, мій дорогий, любий Олесь, знайшов скарб, але зовсім не радий тому. Він казав, що на цьому острові є скарб у мільйони разів дорожчий за всі самоцвіти, які є на землі. Цебто — я. Чуєш, матусю, я для нього найбільший скарб. Олесь навіть одного разу сказав, що радий тому ураганові, який скинув його в океан, бо океан і винагородив — викинув на берег Чорного острова, де живу я. Сьогодні ми лишилися удвох. Олесь підійшов до мене, взяв на руки і сказав, що кохає мене, ніби я найдорожча й найкраща у світі. Ой мамо, як же радісно слухати такі слова! А ще радісніше тому, що я бачу: Олесь говорить правду, очі в нього світяться і яснішають, коли він дивиться на мене.

Зовсім низько, над самою головою Мері пролетіла чайка. Вона весело кигикнула і стрілою кинулася до води.

— Я тепер знаю, що таке щастя, матусю. А коли буду завжди з Олесем, коли над нами не висітиме загроза і ми житимемо, щоб насолоджуватися кожною хвилиною, — такого щастя ще ніхто не пережив на землі. Олесь забере мене з острова й відвезе до своєї чудової країни. Зветься та країна Радянський Союз. Ще часто називає він і свій край — Україну. Олесь говорить, що там люди щасливі й веселі, що нам удвох буде радісно, а я навчуся навіть співати їхніх пісень.

Сонце сховалося за хмару й поклало на острів сіру тінь. А океан лишився на сонці, бавлячись промінням. Хвилі підхоплювали його й перекочували від краю до краю.

— Чом ти не приходиш до мене уві сні? Я щоночі чекаю на тебе — і все марно. Після того, як я побачила привида, ніч для мене стала страшною й безконечно довгою. Все тільки прислухаюся, чи не