Привид Чорного острова - Віктор Григорович Безорудько

— Я нічого не боюся… лише привида. А ти?

— Його давно не було. Може, переселився кудись і до нас не повернеться? — мовила Мері, у якої зуб на зуб не потрапляв з переляку.

— Хіба привиди не постійно живуть на одному місці?

— Не знаю, Білл. Не знаю, але коли його давно не було, то, може, десь зник.

Раптом Бубо зупинився біля підніжжя скелі, що якось ніби випнулася вперед, і почав кружляти та скиглити.

— Що там? — запитав Білл.

— Тихіше, — припала Мері вухом до скелі.

Звідкись здалеку вона почула щось схоже на людський стогін. Бубо радісно закружляв навколо Білла, ніби хотів сказати — хіба ви не чуєте голосу його? Там Олесь — за скелею.

Мері витягнула з кошика кишеньковий ліхтарик і посвітила ним. Кружальце світла бігало по сірому граніту, але марно: він скрізь був однаковий.

— Бубо, шукай, — наказав Білл, — шукай Олеся!

Ніби не розуміючи, що ще від нього хочуть, Бубо то лащився до Білла, то кружляв довкола.

Мері та Білл причаїлися від несподіванки. Цього разу вони ясно почули стогін.

— То Олесь чи, може, привид? — запитав Білл.

— Олесь! Де ж вхід у цю скелю?

Мері загасила ліхтарик і почала обмацувати кожен горбочок, кожну западину. Коли вона вже втратила надію, з-під її пальців упав на землю камінець, а там, де він лежав, Мері намацала залізну скобу. Мері щосили потягнула її на себе, але скоба не піддалася. Її ніжні маленькі руки знову почали бігати по скелі. Вона розуміла: десь тут є вхід. За кілька хвилин ще один камінчик упав до ніг. Пальці намацали гак. Мері відхилила його і потягнула скобу.

— Білл, допоможи. Бери ось тут рукою. Тягнімо!

Вони щосили потягнули. Нарешті гранітні двері піддалися — відхилилися ледве-ледве. Мері та Білл тепер ясно почули стогін. Це надало сил. Знову й знову тягнули за скобу. Нарешті помітили, що Бубо вскочив у щілину. Мері та Білл протиснулися слідом. Ще минула хвилина, і ліхтарик намацав над стіною Олеся. Мері впала на коліна і посвітила Олесеві в очі. Він намагався всміхнутися, але це йому не вдалося. Лише скривилися сухі губи.

Тим часом Білл маленьким ножиком розрізав мотузку на руках, Мері ж підвела йому голову і притулила до вуст пляшку з молоком. Олесь жадібно пив. З кожним ковтком відчував, як сили прибувають до нього.

Мері шепотіла:

— Милий мій, нарешті я знайшла тебе! Тепер ми ніколи не розлучимося. Ніколи!

— Дорогі мої… дякую, — вимовив Олесь, він звільнив руки від рештки мотузки, взяв у Білла ніж і розрізав вірьовки на ногах. — Скільки я тут пробув?

— Дві доби. Я так страждала, але ніяк допомогти не могла. Це знову нас привів до тебе Бубо, — сказала Мері.

Собака почув, що мова про нього, — кинувся до Олеся, лизнув його в обличчя.

Мері шепотіла, притискуючись до щоки:

— Я кохаю тебе… Мені тяжко було без тебе! Два дні ти нічого не їв і не пив?

— Нічого.

Мері подала Олесеві хліба, сиру і шинки. Він їв жадібно.

Коли в кошику нічого не лишилося, Олесь спробував підвестися. Йому допомогли Мері та Білл. Олесь несміливо ступив перший крок, за ним другий і, похитуючись, пішов. Як вийшли з печери, Олесь став під стіною перепочити.

— Це батько тебе сюди замкнув? — запитала Мері.

— Так. Напоїв мене якоюсь отрутою, а потім зв'язав.

— Який жах! Що вони хотіли зробити з тобою?

— Думаю, що нічого приємного мені не чекати від нього і від Фреда.

Наближалася північ. З-за тоненької прозорої плівки хмар визирав місяць, посилаючи на острів тьмяне світло. Здається, все навкруги огорнув туман.

— Куди ми підемо? — запитав Олесь.

— Додому. Тепер тебе ніхто не зачепить.

— Ти певна?

— Хай спробують! Хай лише спробують! — Мері стиснула руку Олесеві. Юнак відчув у маленькій дівочій руці неабияку силу.

— Я не пущу нікого до тебе. Не бійся, — втішив Олеся Білл.

Вони відійшли з півсотні кроків від Великої гори. Було тихо. Здалеку линули одноманітні удари хвиль об граніт. Та несподівано нічну тишу різонуло страшне виття. Невідомо звідки виринали ті звуки. Здається, від них усе живе причаїлося, завмерло — намагалося зникнути геть. Виття починалося з найвищих нот і скочувалося вниз — до найнижчих.

Усі троє зупинилися.

— Це — привид, — перехрестилася Мері. — Ми загинули.

— Ой, мені страшно. Він нас усіх передушить петлею, — тремтячи, прошепотів Білл і міцно тримався за Олесеву руку.

— Дурниці. Ніяких привидів не існує. Запевняю вас, — сказав Олесь.

Минуло кілька хвилин. Сивокінь пильно вдивлявся у далечінь, але ніде нікого не бачив. Вони вже хотіли йти далі, але виття пролунало на цей раз зовсім близько.

— Лягти! — наказав Олесь.

Олесь лежав посередині. До нього притискувалися Білл і Мері. Обоє тремтіли. Мері шепотіла:

— Це привид! Це він іде душити нас!

Білл лежав, затуливши вуха руками, і шепотів, напевне, молитву.

Олесь вдивлявся в той бік, звідки чулися кроки. Справді до них наближався привид. Височенна постать рухалася повільно. В тьмяному світлі місяця устиг розгледіти на голові машкару з прорізаними отворами для очей. Зодягнутий привид у довжелезну мантію непевного кольору.

Коли зовсім близько пролунало виття, Мері знепритомніла. Олесь відчув, яким безсилим стало її тіло. Білл причаївся і не подавав ознак життя, здавалося — не дихав. Виття скінчилося стогоном, занадто схожим на стогін людини.

Олесь також відчув, як мурахи поповзли поза шкірою. Все пильніше вдивлявся він у постать привида. А коли Бубо кинувся до нього і весело заскиглив, Олесь сам себе запитав: «Дивно! Чому б це?»

Привид поступово