Привид Чорного острова - Віктор Григорович Безорудько

«Тікати звідси, і то пошвидше», — подумав Олесь, узяв Мері на руки. Білл тримався за рукав його сорочки. Вони йшли швидко. Лише біля будинку до Мері повернулася свідомість. Дівчина спитала:

— Ми всі живі? Нас не зачепив привид?

— Живі, Мері, живі. Чудний якийсь привид на вашому острові. Йшов, нормально дихав, навіть стугонів. А справжні привиди, ті, що в казках, — неживі.

— Вони все вміють, Олесю. Вони страшні. Пусти мене, я піду, бо ще тато помітить…

— Не помітить, — усміхнувся сам собі Олесь.

— Чому ти так думаєш?

— Твій тато… мабуть, міцно спить. До ранку ще далеко.

— Я вже не засну. Візьміть мене до своєї кімнати. Я тихенько сидітиму. Візьміть. Мені самій страшно.

Вони зайшли до кімнати Білла і не стали світити світла. Сиділи до ранку мовчки. Мері наказала ніколи не вимовляти й слова, щоби привид не повернувся.

Лише тоді, як ніч почала відступати на захід і слабке проміння сонця заграло на перших струнах, Білл заснув. Мері пригорнулася до Олеся і сказала пошепки:

— Коханий мій, щастя моє… Чому, чому ми так страждаємо? Бог же каже, що життя дане для радості. Так, Олесю?

— Звичайно. І мені радісно, бо ти ж ось поруч. Скільки разів ти вже рятувала мене, дівчинко люба моя? Усе життя моє належить тобі! — Олесь поцілував Мері в губи. Вона тихенько вислизнула з його обіймів і пішла до своєї кімнати.

Досі життя на Чорному острові йшло за своїм усталеним звичаєм. Всі прокидалися трохи раніше, ніж сходило сонце, а по тому обов'язково сходилися в їдальні. Цього ранку вперше порушився розпорядок.

Коли Олесь вийшов з кімнати, сонце вже підбилося високо, але біля вмивальника стояв лише Джон. Він не відповів на привітання Олеся і не глянув у його бік.

Потім прийшов Фред. Побачивши Олеся, з удаваною радістю привітався:

— Доброго ранку, втікаче. Нарешті-таки з'явився. Я гадав — уже ніколи більше не зустрінуся з тобою.

— Я також був би радий цьому.

— Коли в тебе таке сильне бажання — зникни.

— Це я зроблю. А як же бути зі скарбом? Я зникну, й ви його ніколи не знайдете, — всміхнувся Олесь, гадаючи, що Джон також устряне в розмову, але той умився й відійшов од них.

— А коли ти житимеш на острові, то ми його знайдемо? — перепитав Фред, ніби цілячись у Сивоконя поглядом.

— Також ні.

— То навіщо ж ти потрібний? Тобі пощастило вибратися з печери. Але май на увазі: щастя — річ зрадлива.

— Не знав, що ти такий філософ, містер Фред.

До кімнати ввійшла Мері. В неї стомлені очі, змучене обличчя. Напевне, ввесь час молилася. За нею з'явився Білл. То батько його привів до їдальні снідати.

Мері поставила на стіл холодні страви — сир, учорашню печеню, варені яйця. Кожному налила по склянці молока.

Коли подавала склянку батькові, вимовила:

— Благаю тебе, батьку, ім'ям матері! Благаю — не чини зла Олесеві.

Джон ховав очі і, здається, не чув і не бачив нікого. Він дивився десь мимо неї.

Фред засміявся. Останніми днями, коли вже не треба було йти копати, він без упину ковтав свої таблетки, довго перебуваючи в мандрах. Риси його обличчя ще більше загострилися, і, здавалося, він ще дужче зжовк.

— Чуєш, Джоне, нову пісеньку співає Мері? Раніше погрожувала, тепер прохає. Чому б це? Чи не тому, що відчула своє безсилля?

Джон мовчав, байдуже жував сир із хлібом, запивав молоком. Погляд втупив кудись у куток.

— Ой тату, що було вночі! Ой що було! Коли б ми не врятували Олеся, його б задушив мотузком привид. Ми самі бачили, як він ішов до Великої гори. Лежимо, а він іде зовсім поряд. Потім як завиє, як завиє. Ой, страшно як було! Ми поперелякувалися.

— Помовч! — гримнув Джон.

— Навіщо гримаєш на нього? Білл правду каже, — сказала Мері, — привид знову на нашому острові. Ти, тату, і ми всі мусимо берегтися. Він кого завгодно задушити може.

Фред засміявся, потім допитливо глянув на Олеся і запитав:

— Тепер переконався, що привид таки існує? Мабуть, не просох ще з ночі? Чи, може, ти не бачив привида?

— А ти, містере Фред, зустрічався будь-коли з ним? — запитав Олесь.

— Ні. Не доводилось. А хіба що?

— Чом же ти гадаєш, що всі повинні його лякатися?

Фред не чекав такого запитання, підняв свої гострі плечі й розвів руками:

— А тому… тому що всі лякаються. Привид для того й існує, щоб його боялися.

— Згодний. А мені ось привида не страшно. Хоч як старається та виє, а мені — байдуже.

Джон кинув на Олеся швидкий погляд, сповнений люті, й заскреготів зубами.

— Бач, який мудрий знайшовся, не вірить ні в бога, ні в чорта, ні в привида. Так?

— Майже, — неохоче відповів Олесь.

— У його країні немає привидів, — втрутився в розмову Білл, — там щасливо живуть люди і нікого не бояться.

Після сніданку в кімнаті лишилися Олесь і Джон. Олесь стояв біля вікна й дивився в далечінь океану, Джон натовк люльку і пахкав димом.

— Не чекав я від вас, сер, такої підступності, — вимовив Олесь, не відриваючи погляду од вікна.

Джон мовчав.

— Не бажаєте зі мною розмовляти? А смілюся запитати: що далі буде зі мною?

Джон обернувся до Олеся і відказав: