П'ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
— Ви заблудилися?
— Заблудився? Та ні. Асьєнда має бути щонайбільше за три милі звідси. Я вирішив піти навпростець через ліс і, мабуть, трохи взяв убік…
— Можливо, — відповів Дік Сенд.
— Гадаю, буде краще, якщо я один вирушу на розвідку.
— Ні, містере Гарріс! — рішуче відказав Дік. — Нам не треба розлучатись.
— Про мене, але поночі я навряд чи знайду дорогу.
— Станемо на ночівлю. Думаю, місіс Уелдон згодиться переночувати ще одну ніч під деревами, а рано-вранці подамося далі. Дві-три милі — це на годину ходи.
— Про мене, — повторив Гарріс.
Раптом Дінго люто загавкав.
— Назад, Дінго, назад! — закричав Дік Сенд. — Ти добре знаєш, що там нікого немає: адже ми в пустелі.
Отож вирішили востаннє заночувати в лісі. Місіс Уелдон не протестувала. Малий Джек, заснувши по нападі пропасниці, лежав у неї на руках.
Мандрівники почали шукати, де б краще спинитись на ночівлю.
Дік Сенд наглядів кілька дерев, що росли вкупі. Аж тут старий Том, що допомагав йому вибрати місце, спинився і вигукнув:
— Містере Дік! Дивіться! Дивіться!
— Що там таке, Томе? — спитав Дік Сенд спокійним голосом людини, що готова до будь-яких несподіванок.
— Там… там… — белькотав Том. — Під отими деревами… кров! А на землі… відрубані руки…
Дік Сенд кинувся туди, куди показував Том. Повернувшись назад, він сказав:
— Мовчіть, Томе! Нікому ані слова!
На землі справді лежали відрубані руки, а поряд з ними — порваний ланцюг і зламані колодки. На щастя, місіс Уелдон не бачила цього жахливого видовища.
Гарріс стояв збоку. Якби хтось поглянув на нього в ту мить, то був би вражений зміною, що сталася з американцем: його обличчя прибрало вкрай жорстокого виразу.
Дінго спинився перед скривавленими рештками й люто загарчав.
Дікові насилу вдалося відігнати собаку.
Старий Том стояв заклякнувши, ніби ноги його вросли в землю. Він дивився на ланцюг та колодки широко розплющеними очима й бурмотів:
— Я вже бачив… бачив… Ці колодки… Ці ланцюги… Коли був малим… Я вже бачив…
У його голові снували неясні спогади раннього дитинства. Він силкувався пригадати… Ось-ось він заговорить…
— Мовчіть, Томе! — сказав Дік Сенд. — Мовчіть заради місіс Уелдон! Мовчіть заради нас усіх!
І мерщій відвів убік старого негра.
Для ночівлі вибрали інше місце і заходилися лаштуватись до сну.
Вечеряли нехотя: втома здолала голод. Усі відчували якусь неясну тривогу, майже страх.
Швидко спадав присмерк, невдовзі настала ніч. Небо вкрили великі грозові хмари. На заході між деревами далеко на обрії спалахували блискавиці. Вітер ущух, жоден листочок не ворушився. Глибока тиша заступила денний шум, і, здавалося, густе, наелектризоване повітря втратило здатність передавати звук.
На варту стали троє: Дік Сенд, Остін і Бет. Вони напружено вдивлялись і вслухалися в непроглядну пітьму, щоб не пропустити жодного обрису, жодного підозрілого шереху. Проте ніщо не порушувало ні тиші, ні мороку.
Том також не спав.
Сидів непорушно, похнюпившись, поринувши в спогади.
Місіс Уелдон колисала на руках свого Джека й думала лише про нього.
Сам тільки кузен Бенедікт спокійнісінько спав, не перейнявшись загальною тривогою, бо взагалі не був здатен передчувати щось лихе. Зненацька близько одинадцятої години десь далеко пролунав довгий грізний рик і відразу після нього — пронизливе виття.
Том скочив на ноги і показав на густі хащі, що бовваніли вдалині.
Дік Сенд схопив Тома за руку, але той встиг крикнути:
— Лев! Лев!
Старий негр упізнав рик лева, що його так часто чув у дитинстві.
— Лев! — повторив він.
Діка Сенда мов уразило громом.
Не вагаючись ані миті, він вихопив ніж і прожогом кинувся туди, де спав Гарріс.
Та Гарріса не було.
Зник і його кінь.
Отже, здогади і підозри Діка Сенда справдилися: він і його супутники перебувають зовсім не там, де гадали!
«Пілігрим» розбився не біля берегів Південної Америки!
Острів, за яким Дік Сенд визначав їхнє місцеперебування, — не острів Пасхи, а якийсь інший острів, що лежить на захід до цього континенту, куди вони потрапили, так само, як і острів Пасхи лежить на захід од Америки!
Зіпсований компас показував неправильний напрямок! Гнаний бурею «Пілігрим» далеко відхилився від курсу, поминув мис Горн і з Тихого океану потрапив до Атлантичного!
Дік Сенд тільки дуже приблизно міг визначити швидкість ходу судна, яка до того ж стала майже вдвічі більша внаслідок сили вітру, який був просто шаленим.
Тим-то на їхньому шляху не траплялися ні каучукові, ані хінні дерева, які ростуть у Південній Америці: цей край — не Атакамська пустеля і не болівійські пампаси!
Звичайно, то жирафи повтікали з галявини, а не страуси! То слони протоптали дорогу в чагарях! То гіпопотами бовтались у потічку біля берега! А муха, яку впіймав на собі кузен Бенедікт, — справді страшна муха цеце, що від її укусів гинуть каравани в'ючних тварин! А в нічній темряві рикав лев! Колодки, ланцюг, ніж незвичайної форми — то все знаряддя работорговців! Відрубані руки — руки чорних невільників…
Португалець Негору й американець Гарріс були в змові!
Яке жахливе відкриття!
Дік Сенд нарешті впевнився в своєму здогаді, і страшні слова вихопились у нього з уст:
— Африка! Екваторіальна Африка! Країна работорговців і невільників!
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ І
РАБОТОРГІВЛЯ
Работоргівля! Всі знають, що означав це слово, якому б не повинно бути місця в людській мові. Цю ганебну торгівлю тривалий час із великим зиском провадили європейські країни, що володіли заокеанськими колоніями. І хоч її давно заборонено, невільниками і досі торгують в широких масштабах у світі, а надто в Центральній Африці. Навіть у середині XIX сторіччя деякі держави, що проголошують себе цивілізованими, відмовлялися підписати акт про заборону работоргівлі
Дехто вважає, що купівлю і продаж людей вже давно припинено. А воно зовсім не так, і про це піде мова в другій частині нашої повісті. Читач дізнається, як у наш час полюють на людей і як це полювання загрожує знелюднити цілий континент. Ми розповімо про те, скільки проливається при цьому крові, як палають пограбовані села і, нарешті, хто має з цього зиск.
Торгівля неграми почалася в XV сторіччі за таких обставин. Вигнані з Іспанії маври перебралися через Гібралтарську протоку на африканське узбережжя. Португальці, що на той час володіли цим узбережжям, люто їх переслідували. Чимало втікачів вони захопили й перевезли до Португалії. Там їх обернули на рабів, і саме вони були перші африканські раби в Західній Європі від початку нашої ери.
Ці бранці належали здебільшого до заможних
