П'ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
Та дарма, що вони майже перетнули плоскогір'я, — не зустріли в цьому неосяжному лісі жодного тубільця.
Дік Сенд не раз шкодував подумки, що «Пілігрим» розбився на цьому узбережжі. Якби катастрофа трапилась трохи північніше або південніше — місіс Уелдон та її супутники давно б уже дістались до плантації, селища або містечка. Але якщо цю місцевість начебто покинули люди, то останніми днями мандрівники чимраз частіше зустрічали тварин. Часом здалеку долинало жалібне виття. Гарріс сказав, що то лінивець, досить поширений у цих лісових районах.
Того ж таки дня під час зупинки на обід мандрівники почули свист. Місіс Уелдон він здався дивним.
— Що це? — занепокоєно спитала вона, підхоплюючись з місця.
— Змія! — вигукнув Дік Сенд і, схопивши рушницю, заступив собою місіс Уелдон.
Справді, який-небудь плазун міг заповзти в густу траву, що росла навколо. Не було б нічого дивного, якби то був велетенський удав з родини боа, які іноді сягають сорока футів у довжину.
Та Гарріс сказав Дікові Сенду й неграм, які теж були кинулись на допомогу, щоб вони сіли на місце, і заспокоїв місіс Уелдон.
Він пояснив, що це не удав, бо удави не свистять. Це, мовляв, свистять досить сумирні чотириногі.
— Не хвилюйтеся, — провадив він, — і не полохайте тварин.
— Але що це за тварини? — спитав Дік Сенд, який не пропускав нагоди розпитати американця, а той, до речі, розповідав про все вельми охоче, не примушуючи себе просити.
— То антилопи, мій юний друже.
— О! Я так хотів би подивитися на них! — вигукнув малий Джек.
— Це дуже важко, мій хлопчику, — відказав американець. — Дуже важко!
— А чи не можна якось підійти до цих антилоп? — спитав Дік Сенд.
— Не встигнете ви ступити й трьох кроків, — відповів американець, похитавши головою, — як увесь табун кинеться навтіки. Тож навіщо клопотатись намарне?
Однак Дік Сенд мав свої підстави цікавитись свистячими антилопами. Він неодмінно хотів їх побачити. Отож, тримаючи в руці рушницю, він поплазував у траві. Тієї ж миті табунець струнких антилоп з маленькими гострими ріжками як вихор помчав геть. Яскраво-руді, вони майнули, мов полум'я, попід деревами. Годі було й думати роздивитися їх.
— А що я вам казав! — мовив Гарріс, коли Дік повернувся на місце.
Ці прудконогі антилопи були не єдиними представниками тваринного світу, що їх помітили того дня. Інших тварин встигли роздивитися трохи краще, й їхня поява викликала суперечку між Гаррісом та його супутниками.
Десь близько четвертої години пополудні маленький загін спинився для короткого перепочинку на лісовій галявині. Раптом кроків за сто від них з гущавини вихопилось кілька височенних тварин, які тут же кинулись навтіки.
Цього разу, незважаючи на попередження американця, Дік Сенд приклав до плеча рушницю й вистрелив. Проте Гарріс підбив рушницю, і юнак, хоч і був влучним стрільцем, схибив.
— Не треба стріляти! Не треба стріляти! — вигукнув американець.
— Таж то були жирафи! — крикнув Дік Сенд, пускаючи повз вуха Гаррісові слова.
— Жирафи! — повторив малий Джек, випростуючись на сідлі. — Я теж хочу бачити жирафів! Де вони?
— Жирафи?! — перепитала місіс Уелдон. — Ти помиляєшся, любий Діку. В Південній Америці жирафи не водяться.
— Авжеж, — мовив Гарріс з подивом на обличчі, — в цій країні жирафів нема і близько.
— Що ж то тоді було? — спитав Дік Сенд.
— Не знаю, що й думати, — відповів Гарріс. — А може, вас обманув зір, і то були просто страуси?
— Страуси?! — в один голос спитали Дік Сенд і місіс Уелдон, здивовано перезирнувшись.
— Так, звичайнісінькі страуси.
— Але ж страуси — птахи, отже в них дві ноги.
— Авжеж, — кивнув головою Гарріс, — я саме і помітив, що ці тварини, які так швидко повтікали, двоногі.
— Двоногі? — повторив юнак.
— А мені здалося, що ці тварини чотириногі, — сказала місіс Уелдон.
— Мені також, — озвався старий Том.
Бет, Актеон і Остін теж підтвердили, що тварини чотириногі.
— Страуси на чотирьох ногах! — зайшовся реготом Гарріс. — Оце дивина!
— Тим-то ми й подумали, що то були жирафи, а не страуси, — сказав Дік Сенд.
— Ні, мій юний друже, ні! — твердо мовив Гарріс. — Ви, напевно, погано їх роздивилися. Адже ці тварини миттю повтікали. Зрештою, в таких випадках помиляються і досвідченіші за вас мисливці.
Як послухати американця, то все ніби скидалось на правду. Здалеку високого страуса можна сплутати з жирафом. Дзьоб страуса можна прийняти за морду жирафа; і в того, і в того довга тонка шия, а голова закинута назад. Власне, страус схожий на жирафа, якому бракує задніх ніг. Тож двоногого страуса легко переплутати з чотириногим жирафом, особливо коли вони зненацька з'являються і миттю зникають. Та найвагоміший доказ помилки місіс Уелдон і її супутників — те, що жирафи в Південній Америці не водяться.
— Здається, — мовив Дік Сенд, — страуси теж не водяться в Південній Америці?
— Отут ви помиляєтесь, мій юний друже, — заперечив Гарріс. — Саме в Південній Америці є один з видів страуса — нанду, його ми й бачили.
Гарріс казав правду. Нанду — досить поширений представник родини страусових на південноамериканських рівнинах. Це великий птах, до двох метрів заввишки. В нього прямий дзьоб, пухнасте пір'я, довгі крила з синюватим пір'ям, трипалі ноги з пазурами. М'ясо молодого нанду дуже смачне.
Ці та інші — до речі, точні — дані навів Гарріс, який добре знав життя та звички нанду. Місіс Уелдон і її супутникам довелось визнати, що вони помилилися.
— Можливо, ми ще зустрінемо табуни страусів, — додав Гарріс. — Тоді вже придивляйтеся пильно, щоб не помилятись і не приймати птахів за чотириногих. А головне, «мій юний друже, не забувайте моїх порад — не стріляйте в жодну тварину. В нас поки що немає потреби полювати, щоб прохарчуватися, і я повторюю: не треба виявляти пострілами нашу присутність у лісі.
Дік Сенд мовчав, замислившись. У нього виник новий сумнів.
Другого дня, 17 квітня, загін знову рушив у дорогу. Гарріс запевняв, що не мине й доби, як перед ними гостинно розчиняться двері асьєнди Сан-Фелісе.
— Там, місіс Уелдон, — казав він, — про вас потурбуються, і за кілька днів ви як слід відпочинете. Можливо, ви не знайдете на фермі тієї розкоші, до якої звикли у себе в Сан-Франціско, однак побачите: і в нас житла не позбавлені комфорту. Не такі вже ми й дикуни.
— Містере Гарріс, — відповіла місіс Уелдон, — ми
